КРОНА: ЗА МЕЖАМИ ЧАСУ(SPECIAL)

                                                 КРОНА: ЗА МЕЖАМИ ЧАСУ(SPECIAL)

Спеціальний епізод між першою та другою арками

⸻

Розділ I — Тиша, що дихає

Тиша в Кроні — це не відсутність звуку.

Це мелодія, яку можна почути лише серцем.

У цьому просторі немає вітру, немає землі під ногами, немає неба над головою. Тільки нескінченність — прозора, ефемерна, тиха. Крона дихає вільно. Її ритм — це пульсація часу. Повільна. Глибока. Безперервна.

У самому центрі цієї величної сфери, серед пульсуючих кілець моментів, зависла фігура у білому костюмі з фіолетовими й голубими вставками.

Вона злегка нахилилась над порцеляновою чашкою чаю, що парувала м’яким ароматом жасмину.

Сенді. Стихійниця часу. Єдина з усіх.

Її блакитне волосся спадає в дві акуратні косички, легенько колишеться в невагомості, мовби танцює разом із простором.

Очі її світяться — срібло з фіолетом, іноді відблискують золотим.

Вони бачать усе. Усі миті. Усі події. Усі світи.

Вона — спостерігач. Сторож часу.

Не героїня битв. Не вершниця змін.

Вона просто… дивиться.

“Я не беру участі, лише дивлюся.

Можливо, саме так час і повинен поводитися.”

Навколо неї — кільця моментів. Різнокольорові, прозорі, тремтячі від емоцій.

Кожне з них — це життя, вибух, шепіт, сміх, сльоза, перемога або зрада. Вони кружляють у повітрі, ніби живі зорі, і лише Сенді здатна їх бачити, відчувати, керувати.

Вона п’є ще ковток чаю — і протягує руку.

Перед нею проявляється кільце кольору стиглого нектарину. Вона торкається його, і воно ніби розпливається у воді, стає чітким, як кришталеве вікно.

У ньому — Об’єднане Королівство.

Замок. Внутрішній двір. Сміх. Ранкове сонце.

Це буде наступна сцена.

І розпочнеться Розділ 2 — “Кільце тепла”…

——

Розділ II — “Кільце тепла”

У великому куполі Крони завжди панує тиша. Не гнітюча, а глибока, як дихання вічності.

Сотні й тисячі кілець моментів повільно пливуть у повітрі — кожне несе в собі частинку часу, сцени з життя, які ніколи не зникають. Вони збережені назавжди, ніби час вирізав їх і залишив у цьому вимірі як нагадування.

Сенді ковзає між ними легко, майже не торкаючись землі. Її рухи — як танець. Вона зупиняється біля одного з кілець, теплого, золотавого, що м’яко світиться.

“Це воно,” — шепоче вона.

Вона торкається кільця. Воно тремтить, прояснюється, — і перед нею відкривається момент:

Замок Об’єднаного Королівства. Ранок.

Перший промінь сонця падає на підвіконня. Птахи співають над дахами, а з кухні долинає запах випічки.

Беатрис стоїть у центрі внутрішнього двору з сувоєм у руках, поглядом наче командир перед битвою.

— “Сьогодні генеральне прибирання. Лицарі! До швабр!”

Поруч із нею Зуї — уже в бойовому настрої, але зі шваброю в руках. Вона ховає посмішку.

На другому поверсі Тера стоїть над казаном — зелена рідина піниться. Вона додає щіпку блискучого пилу:

— “Для ясності думок, сили духу і… трохи настрою.”

У цей момент Стівен вривається, з виразом “зараз зроблю щось геніальне або дурне”.

— “Аромат цікавий! Дозволь скуштувати?”

— “Не раджу —”

— “Уже зробив.”

Секунда мовчання — і голос Стівена стає тонким, писклявим.

— “Тера! Що за… що за феєрична хімія?!”

Тера сміється так, що мало не падає в м’які подушки. У дверях з’являються Вайлдфаїр і Зуї, які щойно прийшли зі швабрами — і завмирають, побачивши сцену.

— “Писклявий Стівен? Це найкраще зілля тижня!” — регоче Вайлдфаїр.

У цей момент Хегрід проходить із мітлою по коридору, підспівуючи:

“Якби я мав чарівну швабру — навів би лад і в королівстві, і в серці!”

Десь поруч Зейн ліпить візерунки на вікнах за допомогою магії льоду, а Коул, напівсонний, намагається не потрапити нікому на очі, тримаючи в руках чашку кави з написом “Я тут тільки заради сніданку”.

Сенді спостерігає.

У центрі куполу, серед кружляння кілець часу, її очі відбивають сцену: замок, сміх, трохи магії і спокою.

“Це мить, яка ніколи не зникне. Бо в Кронії зберігається не лише історія… тут залишаються всі сміхи, всі теплі погляди, кожна пауза між словами.”

Сцена ніби завмирає — але не стирається. Вона просто стає частиною загальної симфонії часу.

“Я можу повертатись до цієї миті ще тисячу разів.

Але вона — єдина. І саме тому така цінна.”

Сенді легенько торкається повітря — і кільце повертається до свого спокійного світіння, готуючись знову чекати… поки хтось його не відкриє.

⸻

Розділ 3 — “Прибирання часу”

Крона дихає.

Не як жива істота, а як пульсуюче серце всіх подій, коли-небудь пережитих світом. Високо над сферичним горизонтом, у прозорій тиші, Сенді здіймається у повітрі, ніби сама стає частиною цієї невидимої симфонії.