Розділ 19. Таємна книга

ТАЄМНА КНИГА

«Ви думаєте, усе так просто? Дійсно, усе просто. Але далеко не так».

Альберт Ейнштейн

– Може, краще тепер подумаємо, як відчинити двері замку?..

Спершу Марті здалося, що це непогана ідея, але тоді вона подумала:

– Але навіщо? Поки що ми можемо дослідити цей замок, недарма ж ми прийшли сюди. Не для того, щоб намагатися вийти…

– І справді, – гмикнув Стас.

– Тут є чимало дверей, – мовив Макс, роззирнувшись довкола. – Ззовні замок виглядав досить… громадним, тож думаю, десь мають бути сходи на наступний поверх. Цікавенько, що там…

– Дивлячись, для чого цей замок раніше використовувався. Ходімо, перевіримо? – запропонувала Марта.

 За одними з дверей був коридор, що скоріше за все, вів у складові приміщення. Незабаром вдалося знайти шлях на наступний поверх. Сходи ховалися за двома високими колонами у кінці зали – широкі, що, заокруглюючись, вели вгору. Такі ж були і з протилежного боку. Вели вони не на окремий поверх, а скоріше, на «балкон» над цією залою, що ховався за чорними різьбленими перилами. Піднявшись на цей поверх, Марта побачила безліч дверей, що йшли по периметру. Саме на цьому рівні другого поверху було ще краще видно стелю, яка знаходилася тепер не надто високо над головою (а на рівні звичайної стелі). Ясний місяць у центрі картини усе ще так само ясно світив, як і безліч зір, розкиданих по всьому небу…

– Тут багато кімнат, – мовив Стас, роззираючись. – Провіримо їх усі?

– Можете залишатися, а я піду вище, – мовила Марта. Вона чомусь не вважала, що за цими дверима можна буде знайти щось цікаве.

На відміну від дверей, що відрізнялися від інших. Високі, вони були майже одразу після сходів, що привели сюди. Можна було здогадатися, що за ними був сходовий майданчик, яким можна було піднятися вище.

– Ти… сама впораєшся? – обережно запитав Макс.

– А чому ні? – щиро здивувалася Марта, неначе у цьому пустому замку можна було чекати на щось загрозливе. Та й… вона може постояти за себе якщо що.

У відповідь Макс лише здвигнув плечима, тож Марта пішла.

– Ти тільки далеко надто не йди… не затримуйся, загалом, – кинув він їй у слід. – Замок великий, не хочеться, щоб ми тут усі розгубилися.

І те правда. Марта пообіцяла собі, що лише гляне, що там на наступних поверхах, а тоді повернеться за хлопцями, щоб дослідити їх разом. Все таки, зараз її як ніколи гризла цікавість.

Темний коридор трохи лякав та нагнітав холодом, тож Марта вирішила викликати світло. З ним було якось спокійніше… можна було не боятися, що випадково станеш на якусь мишу чи на тебе упаде величезний павук.

Сходи вивели у довгий коридор. Тут знову було безліч дверей, тож Марта зазирнула в одну з них. Звичайна собі кімната.

Звісно, якщо замок раніше використовувався, тут жили люди. Тож тут мало бути чимало кімнат, як і для господарів, так і для прислуги. Мабуть, на цьому поверсі нічого особливого. Тож Марта вирішила піднятися на наступний.

«Цікаво, скільки взагалі у цьому замку поверхів?» – мимоволі подумала Марта.

Вийшовши зі сходів у черговий коридор, дівчина майже одразу побачила широкі двері в кінці, тож попрямувала туди. За ними точно ховалася не звичайна кімнатка. І вона не помилилася.

Доклавши зусиль, Марта змогла прочинити двері. І перед нею постала просто захоплива картина – височезні стелажі, з низу до верху заставлені книгами. Це була бібліотека.

– Оце так… – пробурмотіла Марта, заходячи всередину.

По масштабам ця бібліотека нагадувала архів у Академії. Видно, і в світі Долі було чимало книг, окрім самих Книг долі. Лорі б також сподобалося це місце, спало на згадку Марті.

Зверху, мабуть, залишився ще один поверх, який Марті варто було б перевірити, але вона попрямувала углиб бібліотеки. Цікаво, на якій мові ці книги? У світі Долі спілкуються і пишуть інакшими мовами, ніж у них, чи тими ж самими? Якщо тими ж самими… то мабуть, вони знають мови у залежності від того, долі яких людей пишуть. Або тут також існують національності…

Потрібно буде обов’язково усе розпитати при зустрічі.

Раптом погляд Марти упав на книгу, що лежала на столі неподалік. Між книжковими стелажами було чимало столиків та крісел для читання, але цей стіл чимось відрізнявся – він стояв окремо від інших, був дещо більшим, грубішим, а ще біля нього стояло два масивних свічника. Збоку була чорнильниця. Пера не було.

Книга була розгорнута. Як і підозрювала Марта, вона рукописна. Підійшовши ближче, вона побачила, як на очах чорнила поплили, а тоді вона змогла розрізнити кілька слів на рідній мові:

«У будь-якому разі, читати потрібно з початку, та кінця не знайти ніколи…»

Про що була ця книга? І що цими словами хотів сказати її автор? Навіщо ж тоді, залишаючи ці слова, він не закрив книгу, неначе навмисне дражнячись? Зрозуміло, що читати книгу варто з самого початку, а не з середини чи кінця, тож навіщо..?

І на мить Марта замислилися. Хто ж сказав, що початок цієї книги і є тим початком?..

Вона озирнулася. Схожих книг ніде не було… та й бібліотека тягнулася вдалину, немов була нескінченною.