Розділ 14. Часовий парадокс

ЧАСОВИЙ ПАРАДОКС

~~~

У кабінет Голови тричі постукали. А тоді двері тихо прочинилися і на порозі з’явився високий поважний чоловік у костюмі із продовгуватим білявим волоссям, що було зібране у хвіст, та солідною борідкою.

– Сподіваюся, Ви не заперечуватимете, – він лукаво усміхнувся, заходячи у кабінет.

– Що ж, іноді й мені не завадить невелика перерва, Елгорсе, – Голова закрив Книгу, у якій до цього охайно виводив літери й перевів погляд на свого колегу.

Елгорс з цікавістю кинув погляд на книгу, а тоді знову на Голову Верховних.

– Сідай, – запросив Голова, кинувши на крісло. – Може, чаю?

– Ні, дякую.

– Маєш якісь питання? Не часто ти заглядаєш до мене в кабінет просто так, а зазвичай лиш у справі…

– А справа, мабуть, таки є. Ви ж точно відчули появу «іншосвітців»? І точно зрозуміли, що гості у нас зі світу Дару. Думав, ви порушите це питання на засіданні, але ви нічого так і не сказали…

– А тебе це непокоїть? Упевнений, ти знайомий із деякими подіями у світі Дару, тож не дивно, що юні дослідники і до нашого світу дісталися за допомогою Кубу. Це було передбачливо.

– То чому ми не зустріли їх належним чином, не представили усім Верховним?.. Та й мені здається… не надто добре залишати їх тут у повній свободі дій. Тим паче, що…

– Елгорсе, невже тебе це так непокоїть? – Голова примружився. – Чи точніше, тебе непокоїть саме наявність деякої особи?

– Так, мене непокоїть ясновидиця у нашому світі! – біловолосий спохмурнів. – Кого ж це не хвилює? Аналізуючи історію, можна зробити висновки…

– Писану-переписану історію, – Голова зітхнув. – Історію, яку аналізував мій дід, висновки з якої теж робив він. І ти, як учень мого батька, який до цього був учнем мого діда, ймовірно, цілком підтримуєш їхню ідею щодо висновків, хай і в самій історії все могло бути не так.

– Шановний Гаале, – Елгорс не стримався, назвавши Голову на ім’я, – до чого ж Ви хилите? Чи хочете сказати, що…

– Юна ясновидиця у нашому світі ніяк не зашкодить. Хвилюванням немає причини. А чому я не представив їх Верховним – причина проста, ти сам знаєш. Серед нас є зрадник, ми чудово знаємо його цілі.

Елгорс зітхнув.

– Мабуть, таки варто чаю. Заспокійливого. Теперішні події просто виводять мене із колії.

Голова посміхнувся і натиснув на дзвінок на столі. За мить зайшла його помічниця, він переказав їй замовлення.

– Багато ви зараз Книг пишете? – поцікавився Елгорс.

– Не дуже. У Сенаті справ багато, тож кілька я передав знайомим.

Елгорс без прихованої цікавості розглядав полиці позаду Голови. На ній стояли різноманітні книги, та самих Книг долі не було – їх Голова ховав у шухляді під своїм столом. Це Елгорс зрозумів, коли він заховав нарешті Книгу, яку писав до цього, немов налаштувавшись на серйозну розмову.

– У тебе до мене ще є розмова, чи не так? – запитав Голова, насупивши брови.

– А Ви проникливий. Від вас важко щось приховати… так, я хотів би ще поговорити. А конкретніше, щодо наших гостей із іншого світу.

– У тебе про них ще не закінчилися питання? – Голова посміхнувся кутиком вуст.

– Я підозрюю, що ви знаєте більше, ніж розповідаєте. Надто ви вже спокійно відноситеся до цього всього… Та і не тільки ви. Думаю, ще кілька Верховних вплутані в те, щоб якось «таємно» провести гостей зі світу Дару, та й не зрозуміло, навіщо. Навіює підозри, що ви щось затіяли.

– Що ж, у мене також є деякі підозри. Елгорсе, чому тобі це так не подобається? Чому ти раптом вирішив завітати особисто до мене, та й так прискіпливо розглядаєш мій кабінет? Шукаєш щось, відтягуєш розмовою..? За чим ти насправді прийшов, га?

– Від вас і справді важко щось приховати… – Елгорс рвучко підвівся. Тепер на його обличчі ледь стримувався гнів. – Ясновидиця чимало може нашкодити, ви це чудово знаєте. Не бачу причин її захищати.

– Її Книга не у мене, – Голова хитро усміхнувся. – За нею ж ти прийшов?

– Так, шукав я її. Але знайшов дещо інше. Ви ж уже давно підозрювали мене, правильно? – Елгорс вишкірився. – І правильно…

– Я майже не сумнівався, що зрадник – ти.

– Чому ж не висунули підозри на загал?

– Я не мав серйозних підстав тебе звинувачувати. Та й доказів не було…

– І те правильно… Скільки вам років, шановний Голово?

– Я не пам’ятаю, перестав рахувати свій вік після ста. Це було давно…

– Шкода, – Елгорс витягнув із своєї внутрішньої кишені невелику золотаву книжечку. – Ви ж знаєте, що це? Якщо вже я не зміг знайти тут книгу ясновидиці… то зроблю хоч одне, за чим прийшов.

– Ти… – Голова почав поступово здогадуватися, до чого вів чоловік.

– Ви прожили довге життя. Настільки довге, що не пам’ятаєте свого віку… чи не час вам уже покинути нас? Люди зі стереотипним мисленням часто сповільнюють рух уперед. Тож шкода… вам би не завадило знати вік, у який обірветься ваше життя.