Розділ 7. Нові теорії

НОВІ ТЕОРІЇ

«Все здається неможливим, поки хтось цього не зробить».

Нельсон Мандела.

– Якось вона швидко нас знайшла… – пробурмотів Макс.

– Думаю, це також якась особливість цього світу, – тихо мовила Марта. – І як цікаво – вона зовсім не змінилася…

– Що ви там перешіптуєтеся, навіть не привітавшись зі мною? – Джесіка спохмурніла. – Я думала, ми давні знайомі. Хоча, я насправді не знаю, скільки часу минуло… але дивлячись на вас можу зрозуміти, що не тиждень і навіть не місяць.

– Півтора року, якщо не помиляюся, – мовила Лора.

– Якась вона дуже говірка… – пробубнів Левик. – Набридло тут сидіти чи що?

– А як ти думав! – Джесіка закотила очі. – Хоч тут і не відчуваєш ліку часу, але здається, що я тут уже вічність. І не живу, а просто… існую. Це гірше смерті, мабуть.

– Ну, так тобі й треба, – пирхнула Марта. – Сама ж хотіла тут мене закрити.

– І яким дивом ти тоді тут знову з’явилася? Невже той…

– Ми самі сюди прийшли, – Лілі не дала договорити Джесіці. – До твого відома, це – інший світ. Всього їх шість разом із нашим рідним. І зараз ми переміщаємося між ними, щоб вивчити їх.

– Зачекайте, які ще світи? Ви прийшли познущатися наді мною? Чи ви також прибацнуті, як і той Волсем? Він теж торочив щось про світ Долі чи щось таке…

– Волсем? Хто це?

– Думаю, скорочення від Володимир Семенович… – пробубніла Марта, замислившись. – І він усе правильно говорив, світ Долі існує. І не лише. Тут дуже багато чого розповідати, тож…

– Ух ти, ключик якийсь, – Макс спіймав з повітря якусь золотаву річ. – Тут стільки всього у повітрі літає…

– Справді, – гмикнула Лілі. – Здається, у книзі було написано, мов у цей світ можуть мимовільно потрапляти всякі речі із нашого світу по тонких гранях, які раптово відкриваються.

– Тобто, усі загублені речі? – Левик засміявся. – Те, що зникає без сліду і ніколи не знаходиться.

– Саме так.

– А з інших світів сюди також речі можуть потрапляти?

– Мабуть…

У Пустці було багато речей, які просто витали у повітрі.

– Пригадую, ти й тоді щось прихопив із собою, – гмикнула Марта, зиркнувши на Макса, що крутив у руках золотавий ключик у старовинному стилі.

– Мабуть, і цього разу візьму…

– Навіщо тобі цей мотлох? – набурмосилася Лілі.

– Чому ж мотлох? Глянь, ключик гарний… а раптом він цінний чи ще щось таке?

– Навіщо комусь ключ без замка? Яка з нього користь..?

Доки Макс із сестрою знову почали пусті суперечки через дрібниці, Лора повернулася з питаннями до Джесіки.

– Можеш розповісти нам щось про цей світ?

– А що тут розповідати? – жінка стиснула плечима. – ОЗ не працюють, час не йде, пусто, тихо, нудно… нічого особливого. З людей, та й взагалі живих істот, я наче тут одна-єдина. Принаймні, я більше нікого не зустрічала за весь свій час перебування тут.

– Зрозуміло… – Лора замислено потерла підборіддя. – Отже, і з інших світів, скоріше всього, сюди ніхто не навідується.

– Виходить, тут лише речі, а люди просто так сюди не потрапляють… – пробурмотіла Марта.

– Може, і потрапляють, просто рідко. А потім вибираються звідси, – висловив припущення Ратмир. – І як же Бермудський трикутник? Раптом там також є якийсь… портал в інший світ?

– Потрібно буде подати цю ідею в дослідницький центр, – посміхнувся Павлик. – Ми усе це навряд чи дослідити зможемо, спершу давайте так про світи дізнаємося.

– Твоя правда, – Лора кивнула. – Теорію подати можна, а там інші нехай розбираються… охочих буде багато, я впевнена.

– Ага, але лише після того, як ми опублікуємо на загал усе про світи, – додала Марта. – Зараз же дуже мало людей серед обдарованих знають про цю інформацію.

– Бо вона ще не підготовлена і не досліджена до кінця. Правильно, цим ми і займаємося. Що ж… у Пустку можна переміщатися для тренування перед наступними світами. Як вам така ідея?

– Підходить, – кивнула Марта.

– А про що ви говорили? – Лілі нарешті відволіклася від дискусії з Максом. – Ми уже повертаємося?..

– Так. А що ж нам тут ще робити? – пирхнув Левик.

– Тим паче, невідомо, скільки часу минуло і як це відіб’ється на нашому самопочутті… – Лора замислилася. – Гляньте, Джесіка тут перебувала півтора року і не постаріла, не вмерла з голоду і не…

– Не треба про мене так жорстоко, – Джесіка набурмосилася. – Тут справді не відчувається ні втома, ні голод. Кажу ж – час для організму зупиняється і…

– Зрозуміло, – кивнула Марта. – А як щодо того, коли ми повернемося? Ми відчуємо голод? Чи ні?

– Ось це вже цікаве питання, – погодилася Лора й усміхнулася. – Не хотілося б одразу померти з голоду, тільки повернувшись у наш світ…