Розділ 17. Протистояння

ПРОТИСТОЯННЯ

«Чим бездоганніша  людина зовні, тим більше демонів у неї всередині».

Зигмунд Фрейд

– Що ви тут робите?!

Марта не очікувала побачити тут своїх друзів, та й Джесіка теж…

– Я би на Вашому місці закрила двері… – пробурмотіла Лора. – Раптом хтось вирішив би навідатися в гості, а у вас тут така… палка розмова.

Джесіка стисла зуби. От ще їх тут не вистачало… А все йшло за планом. Жінка миттєво зникла, а тоді з’явилася поряд з Лілі, підхопивши її на руки.

– Не рухайтеся, діти, – гостро сказала вона.

– Які ми тобі діти?! – пролунав голос Левика десь з коридору.

– Мовчати, – наказом промовила Джесіка. – Якщо ви не хочете, щоб ваша подруга серйозно постраждала, то вам краще слухатися мене.

Мартине тіло все напружилося, але вона покірно слухалася Джесіку. Друзі вирішили взяти з неї приклад.

– Чого ти хочеш? – обережно й чітко запитав Макс. – Навіщо тобі Лілі?

– Якраз мені вона не потрібна, – Джесіка посміхнулася. – Але ж вона потрібна вам, правильно? Тому я її не можу відпустити… доки не отримаю того, чого хочу.

– І чого ж ти хочеш? – запитала Лора дещо нахабним голосом.

– Звертайся до мене з повагою, – кинула Джесіка, подивившись на дівчину зверху вниз.

– Тоді прошу від Вас такого ж, – пирхнула Лора. – Зараз ми на рівних умовах. Тому повторюю: що Вам потрібно?

– Я, – Марта не дала Джесіці відповісти. – Їй потрібна лише я.

– Ти здуріла?! – вирвалося з вуст Макса.

Одразу ж хлопця пронизали різкі погляди Марти та Джесіки.

– Це ти до кого? – запитали вони одночасно.

– Та до вас обох, – мовив Макс. – Обоє здуріли, що тут казати…

– Тут ще не ясно, хто дурний! – заперечила Джесіка. – Тож, не будьте такими, не робіть помилок. Залиште Марту в спокої… до того ж, вона погодилася на мої умови.

Макс здивовано глянув на дівчину.

– Ти чого..?

– Максе, так буде краще. Вона залишить вас у спокої, відпустить Лілі… Чи не цього ви хотіли?

– Так, але… але ж не такою ціною! Яка тоді користь з такої угоди? Яка різниця, кого ми втратимо – Лілі чи тебе?

– Є різниця! Лілі нічого не зробила, вона ні в чому не винна, вона не повинна ні за що платитися такою ціною! До того ж, не зрозуміло, що буде з вами усіма, якщо я відмовлюся! Я не можу, щоб через мене страждали інші!

– А в чому твоя вина?!

– Я не знаю… Але якщо навіть її немає, то ця божевільна не відступить від своєї мети…

– Ей, кого це ти божевільною назвала? – перебила Джесіка.

– Що з тобою буде? – запитав Макс.

– Нічого. Абсолютно нічого. Навіть більше – мене просто не буде. Я зникну. Назавжди.

Схоже, ці слова не заспокоїли Макса. Його очі ще більш нажахано розширилися. До того ж, тепер кіпішувати почала й Лора…

– Ні, це ви вже точно подуріли, – мовила вона. – Марто, ти хоч розумієш, що кажеш?

– Так! Я все обдумала.

– І навіть не намагаєшся боротися? – встряв Ратмир.

– А навіщо боротися? Проти кого? Проти Джесіки?! Та в цьому немає сенсу, розумієте?

Запала німа тиша. Тут раптово Лора тихо засміялася.

– Марто, ти забула… – промовила вона. – Забула золоті слова нашої улюбленої вчительки…

Марта здивовано глянула на подругу.

– Сенс є у всьому, – мовила та. – Забула, чого нас тут вчили?

В голові виникла якась ідея. Але це було повним божевіллям…

Хіба? Справді? Божевіллям? Марто, ти остаточно з глузду з’їхала. Яке може бути божевілля після того всього, що вона пройшла, навчаючись у Коледжі?

***

Вони знали, що це майже нереально. Знали, що в них дуже маленькі шанси…

Але ж не буває неможливого.

З цією думкою Марта почала гарячково думати. Особливо, вони ще нічого такого не навчилися, тому не могли повністю протистояти Джесіці. Але вони навчилися найголовнішого – немає нічого неможливого.

– Зачекайте, – промовила Марта. – Зачекайте…

– Що таке? – здивовано проспівала Джесіка. – Невже ти передумала? Вирішила пожертвувати подругою заради себе?