Розділ 16. Розкрита таємниця

РОЗКРИТА ТАЄМНИЦЯ

«Найбільший ворог ховається там, де ви будете менше всього його шукати».

Гай Юлій Цезар

Марта дивилася на зорі. Сьогодні вони світили яскраво. Їх було добре видно через безхмарне небо. А це означало, що скоро й зима закінчиться.

Але це не радувало. Взагалі, останніми днями на Мартиному обличчі не з’являлася усмішка. Адже її подруга, Лілі, зникла…

Якби ж з нею сталося те саме, що й з професоркою Тасією, Колею, Кариною… Але ні. Все було набагато гірше. Вона просто зникла, і ніякої гадки взагалі не було, що з нею трапилося. Та чи жива вона ще?

Марта не знала, що їй робити. Поводитися так, ніби нічого й не трапилося? Забути про втрату й жити нормальним життям? Але чи не буде це зрадою Лілі?.. Її не можна забувати.

Але й ходити весь час понурою і страждати – не найкращий варіант. Те, що вже трапилося – не повернути, не змінити… Не можна жити минулим.

Правильно – треба думати, як змінити майбутнє. Але що робити? Можливо, ще не пізно діяти…

Але спершу стояла одна задача – дізнатися, хто ховається під каптуром. Марта була впевнена, що причиною всіх цих бід була одна людина. Безсумнівно, це не могло бути звичайною випадковістю.

Марта дістала з кишені невеличку річ. Губна жіноча помада. Бордового кольору. Єдина річ, що залишилася на місці злочину… Ну, так вважала Марта. В тій же аудиторії, де дівчата знайшли телефон Лілі, на підлозі валялася загублена помада. Звісно, існувала можливість, що вона належить комусь із студенток, але опитавши всіх, господарки не виявилося. Можливо, вона просто не хотіла признаватися, або ж… Або ж помада належала тій, хто була причетною до викрадення Лілі.

Так, тепер існувала думка, що людиною в каптурі могла бути жінка. Але це лише припущення.

Марта сумно зітхнула. Вона зараз сиділа в парку на вулиці. Дихала свіжим повітрям. Морозним повітрям. Воно трохи збадьорило її, освіжило голову. Іноді добре так проводити час – наодинці з собою.

– Доброго вечора, Марто, – почула вона голос над собою. – Щось трапилося?

– А? – Марта підвела голову й побачила високий жіночий силует.

Придивившись, вона зрозуміла, що перед нею стоїть Джесіка.

– Доброго вечора… – пробурмотіла Марта й підвелася з лавки.

– Чому ти тут о такій годині? – запитала жінка. – Та ще й у мороз… У тебе щось трапилося?

– Та ні… просто вирішила прогулятися й освіжити голову. Нічого особливого.

– Впевнена?

– Так.

– А я ні. Я ж по твоєму вигляду бачу, що не все гаразд.

Марта не відповіла й відвела погляд вбік.

– Я так розумію, це пов’язано з твоєю подругою? – теплим голосом поцікавилася Джесіка. – Я знаю про її зникнення… Мабуть жахливо розуміти що людина, яку ти так добре знала, кудись поділася. Та ще й невідомо, що з нею сталося…

– Будь ласка, давайте не будемо говорити про це.

– Як хочеш, – Джесіка посміхнулася.

Погляд її каро-червоних очей впав на помаду, що Марта тримала в руках.

– Що це в тебе? – запитала Джесіка.

– Що? Це? – Марта показала свою знахідку.

– Дай-но глянути…

– Вам знайома ця річ?

– Де ти її знайшла?

Марта глянула Джесіці в очі. Жінка помітно напружилася, це було видно навіть при блідому світлі ліхтаря.

– Ви знаєте, кому вона належить? – ще раз запитала Марта.

Джесіка підвела погляд. Її очі якось дивно зблиснули…

– Невже вона… належить Вам? – тихо запитала Марта.

Джесіка стисла губи.

– Дай сюди, – різко мовила вона й вихопила помаду з рук.

Марта аж відкрила рота з несподіванки. Якщо все так, як вона думала, то виходить, що…

Під каптуром могла ховатися ніхто інша, як Джесіка!

– Ні… – прошепотіла Марта. – Невже це… Ви?

Джесіка зверхньо подивилася на дівчину.

– Про що йдеться мова?

– Невже Ви… нападали на них… викрали Лілі…

– Марто, я не розумію, про що ти. Що за безпідставні звинувачення?

– Навіщо Вам це..? – продовжувала Марта. – Що вони вам зробили?

Джесіка важко зітхнула.

– Бачу, я тебе не переконаю, – мовила вона. – Що ж… ти сама цього хотіла. До того ж, я зрозуміла, що ти й так усе знаєш.