Розділ 15. Жахливі дні

ЖАХЛИВІ ДНІ

«Зрада – це удар, якого не чекаєш».

Пауло Коельо «Алхімік».

Марта зупинилася перед високою сірою будівлею й глибоко вдихнула. Після того сну їй треба було налаштувати себе увійти сюди…

– Марто, ти чого? – обернулася Лілі, побачивши, що подруга зупинилася. – Ходімо…

Дівчина кивнула й пішла за друзями. Лілі, Макс та Левик підхопили її ініціативу навідатися в лікарню до нещасних жертв. Хоча дарма їх переконували, що це не матиме сенсу, оскільки вони абсолютно не реагують ні на що. Коля, професорка Тасія та другокурсниця Карина досі лежали у важкому стані, в комі…

Лора не захотіла йти з ними.

– Їхати бозна-куди щоб подивитися на людей у комі? – скептично пирхнула вона. – Мені що, робити більше нічого?

І потім всю дорогу Лілі сердилася на неї:

– Безсердечна… Як можна так холоднокровно ставитися до цих людей? Вона взагалі не має почуття жалю…

Марта так не думала. Схоже, Лора просто не хотіла кудись виходити з-під теплого пледу, тим паче, на мороз… До того ж, вона нікого не змушувала йти з собою. Марта просто відчувала, що повинна навідатися до лікарні…

Дізнавшись, чи можна навідатися до хворих і куди треба йти, друзі пішли прямо до палати під номером… 147. Тепер Марта ще раз переконалася в тому, що той сон був не просто так.

Професорка Тасія лежала без свідомості й не подавала жодних ознак життя. Все було як у сні… Ті ж самі апарати, та ж сама кімната. Побачивши вчительку, Марта помутніла на лиці.

Чи прокинеться вона? Марта усім серцем сподівалася, що все буде добре… Але хвилювання не залишало її. Було страшно. А що, як раптом щось піде не так? Ні, ні, ні, краще не думати про це! Варто налаштувати свій розум на позитив.

Поряд Лілі тихо схлипнула. Марта глянула на подругу: її блакитні очі наповнилися сльозами…

– Ей, ти чого?.. – трохи розгублено запитав Макс й обійняв сестру. – Може, краще вийти?

Дівчина відмахнула сльози й захитала головою.

– Я просто… боюся, – тихо пояснила вона. – Це може статися з кожним із нас… і це жахливо.

– Заспокойся… – Марта підійшла до Лілі. – Не хвилюйся, все буде гаразд. З ким, а от з нами нічого не станеться, я обіцяю.

– Точно? – перепитала Лілі.

– Так. Все буде добре.

Марта присіла біля викладачки й легенько доторкнулася її руки.

– Одужуйте скоріш, ми на вас чекаємо, – мовила Марта так, ніби професорка Тасія справді могла їх почути.

Наступною палатою, яку відвідала Марта, була та, де лежав Коля Величко.

– Шкода хлопця… – пробурмотів Левик. – Ми з ним здружитися встигли ще до нападу… Жаль, що він не встиг відкрити своєї ОЗ.

У палату увійшли медики. Видно, що вони схвильовані, розгублені…

– Нам би медіума, але зараз немає таких… – бурмотіла старша лікарка.

– В Японії є один, але викликати їх заради такого випадку… – говорив чоловік.

– Але ж це важливий випадок! – заперечила молоденька медсестра.

– Та не до нас їм! – пирхнула старша. – Там у них, мабуть, важливіші справи є… Медіум теж має багато клопотів. До того ж, він вже немолодий…

– Медіум? – встряв у розмову Макс. – Це як?

Лікар спідлоба глянув на хлопця.

– Медіум – той, хто може спілкуватися з людьми, які в комі, – пояснив він. – Або з тими, хто без свідомості. Або з померлими душами… В даному випадку він би дуже допоміг, адже його вміння допомогло б з’ясувати, що насправді сталося. Та на жаль, ця ОЗ зараз не популярна, тож…

– ОЗ? – перепитала Марта.

– Так, а що? – здивувалася медсестра. – Ви ж з Коледжу, так?

– Так… пробачте, я не знала, що в цій лікарні працюють люди, пов’язані з ЦДГМ.

– А як же іще! – пирхнула старша лікарка. – Інакше чого б сюди поклали цих бідолах?

Марта сумно посміхнулася. В принципі, логічно…

– Раніше медіуми часто траплялися, – мовила медсестра. – Але тепер їх стає все менше і менше… Ця здібність загадкова, але не можна сказати, що вона дуже рідкісна. Досі найбільш унікальною та найбільш рідкісною залишається здібність яснобачення, адже таке трапляється рівно на мільярд осіб.

Марта опустила очі. Сподівалася, що вони не знають, що вона ясновидець… Хоча, чого б це раптом їм це знати?

За кілька хвилин Марта з друзями дійшла до палати, в якій лежала Карина. Привідкривши двері й заглянувши в щілину, Марта побачила те, чого найбільше боялася зі свого сну: біля ліжка схилилася мати дівчини… Марта швидко зачинила двері.