Розділ 9. На Хелоувін

НА ХЕЛОУВІН

«Але відсутність доказів – це не доказ відсутності!»

Стівен та Люсі Гокінґ

І знову Марта прокинулася рано. Останніми ночами вона погано спала… Все мучили якісь сни ненормальні. Хоча найяскравіше запам’ятався один – про темний довгий коридор і жінкою на підлозі… Він був таким реалістичним, що Марту неодноразово брали сумніви – а чи це справді був сон?

Марта зробила собі кави й сіла у вітальні. Було тихо – ще ніхто не прокинувся… Зручно вмостившись і поставивши каву на столик, Марта стала чекати, коли хтось прокинеться, і… задрімала. Розбудив її голос Левика:

– О, ні!

– Що сталося? – зразу прокинулась Марта.

– Вечірку до Хелоувіну відмінили! – простогнав Левик.

– Як так? – вскочив у залу Макс. – Як вони могли таке зробити?

– Яку ще вечірку? – здивувалася Марта.

– Ну-у… – почав свої пояснення Левик. – Кілька учнів попросили у Містера Панди влаштувати вечірку на Хелоувін. Він спочатку погодився, але сьогодні раптово вирішив відмінити.

– Теж мені, знайшли причину для хвилювання, – пирхнула Марта.

– А що може бути гірше? – Макс говорив із серйозною інтонацією.

Марта лише закотила очі. І чого це раптово відмінили вечірку? Та ще й причини не назвали… Пригадалася ця ніч. Марта прокинулася серед ночі від тривожних сирен, які за кілька секунд одразу ж вимкнули. Бозна-звідки залунав голос Містера Панди:

– Зберігайте спокій, нічого не трапилося. Сталася помилка. Можете продовжувати спати.

От через це Марта ще гірше спала, ніж попередню ніч. Але можливо, ці сирени були зовсім не випадковістю… Чи не трапилося чогось поганого?

Ух, здається, якісь дурниці в голову лізуть. Все через ті сни з людьми на підлогах… А про що ж іще думати, якщо ледь не кожної ночі ти дивишся такий-собі «фільм жахів». Та, навіть краще: сама перебуваєш в ньому.

– Невже Хелоувін аж таке важливе свято? – відвернула Марту від роздумів Лора, що увійшла до кімнати. – Що, без вечірки не обійдетеся?

– Ні! – вигукнув Левик. – Це чудове свято має обов’язково бути відсвяткованим! Влаштуймо вечірку власноруч!

– Погоджуюся! – одразу «ожив» Макс.

– Ой, цим лише аби погуляти, – зітхнула Лілі. – Ніяке свято не пропустять, аби лиш вечірку влаштувати…

– Але ж якщо є привід, то чому б не погуляти? – мовив Макс. – Чи не так, сестричко?

– Чи не так, – буркнула Лілі й насупилася.

– Ой, та облиш… Ти ж сама не проти трохи повеселитися. Подивитися разом фільми, поїсти трохи більше солодкого, ніж зазвичай…

Лілі лише пирхнула й вийшла із вітальні.

– Вона не заперечила, – констатував Левик.

***

Минулої ночі…

Містер Панда не міг заснути. Щось непокоїло його, а от що саме – він не знав. Ніч була ясна, на небі – ні хмаринки, блідо світив місяць-серпик. Ніяк не можна було б сказати, що саме в цю ніч може статися щось погане… але Ві-талій Іванович Панда мав хорошу інтуїцію. І щось в цю ніч його непокоїло. Він міг тільки сподіватися, що цього разу його інтуїція помилиться, але… ні. Містер Панда недарма хвилювався – незабаром він почув чийсь пронизливий крик. Директор школи зреагував швидко – він вскочив з ліжка, взув свої капці і мерщій покинув кімнату.

Для вчителів Коледжу та Університету був окремий будинок. У кожного була своя квартира, в якій вони могли проживати на час свого вчителювання тут. Адже до Коледжу було незручно їздити з інших міст чи сіл, тому вирішили облаштувати своєрідний гуртожиток для вчителів.

Містер Панда вискочив зі своєї квартири, опинившись в довгому темному коридорі. Було темно, чоловік ніде не бачив вимикача, щоб увімкнути тут світло. Тож він обережно рушив вздовж коридору.

Раптово попереду загорілося світло, на розгалуженні коридору з’явилася постать високого чоловіка. Містер Панда спочатку насторожився, але згодом упізнав професора Ніка. Той рушив назустріч. Директор теж пішов прямо, та раптово наштовхнувся на щось м’яке.

Розсіяне світло освітлювало обриси тіла, що лежало на підлозі.

– Ви теж чули..? – запитав професор Нік, але його очі теж вже побачили тіло. – О, Господи… Що з нею?

Чоловік схилився над непритомною жінкою, що розпласталася на підлозі. Та, більше вона нагадувала якусь школярку чи студентку…

– Це ж… професорка Тасія, – прошепотів Містер Панда.

– Так, це вона, – погодився Нік й присів біля непритомної викладачки.