Розділ 8. Коли відпочинок рятує життя

КОЛИ ВІДПОЧИНОК РЯТУЄ ЖИТТЯ

«Щоб добре відпочити, над цим треба добре потрудитися».

Євген Кащеєв

Марта дотрималася обіцянки і старанно вчилася. Хоча це було важко, але вона вчилася. Повертаючись у гуртожиток, вона одразу сідала за стіл у виконувала завдання. А весь свій вільний час витрачала на перечитування параграфу зі спеціалізації. І читала стільки, що потім їй ті слова ввижалися в повітрі і навіть у снах з’являлися.

– Чи не забагато ти читаєш? – дивувалася Лілі. – Відпочинь трохи…

– Не можу, – Марта лиш похитала головою. – Треба вивчити… Я й тобі раджу взятися за це.

– Мене вже нудить від тих параграфів.

Можливо, це було трохи ненормально. «Але ж тут все ненормальне, – думала Марта, – тому, це можна назвати нормальним…»

Цей метод вивчення давав результат – пані Аліса знову почала хвалити Марту. Її та Лору вона тепер називала найстараннішими в їхній групі. Звісно, кілька учнів також виділялися, наприклад, Славко, що також перейшов з групи «С». Непогано справлялися й Василина з Анжелікою, хоча вони все ще вважали це безглуздям.

Після чергового довготривалого читання параграфу Марті раптом стало погано. Це була п’ятниця, вечір. Усі її сусіди відпочивали, дивилися телевізор, спілкувалися у вітальні. А Марта ж сиділа сама в цілковитій тиші й читала параграф, намагаючись вивчити його.

В неї раптово запаморочилося в голові, ослабло все тіло. Воно було таке виснажене, що просто відмовлялося слухатися. Підручник випав з рук і впав додолу з гучним хляскотом.

Лора, що дрімала на ліжку різко підвелася.

– Марто, що сталося? – здивовано вона глянула на дівчину. – Тобі погано?

Марта не відповіла. Лора підійшла до неї.

– Ти стала занадто багато працювати, – мовила дівчина. – Більше за мене. Не можна аж так себе катувати. Відпочинь.

Лора підняла підручник і поклала собі на стіл.

– Віддай… – прошепотіла Марта.

Лора лише мовчки похитала головою. Довелося змиритися й відпочити.

Та Марта все ще почувала себе погано. Якось… не так. Здавалося. Ніби їй чогось не вистачало. Вона вночі не могла спати, весь час прокидалася. Встала рано-зранку, знайшла свій підручник і сіла читати.

За пів години стало краще. Читаючи параграф, Марта відчула… полегшення? Хай там як, але треба довчити те, що вчора не встигла.

– Ти що, вже читаєш?! – вигукнула Лора, прокинувшись і побачивши Марту за столом з підручником. – Дівчино, ти з глузду з’їхала?!

Марта підвела очі.

– Мені стало краще, – мовила вона.

– То ти що, хочеш, щоб знову гірше було?!

– Ні… я просто хочу довчити параграф. Я інші завдання вже зробила, це – єдине, що залишилося.

– А потім ти що робити будеш?

– Мабуть, доведеться відпочити…

Лілі сонно заворушилася в ліжку.

– Дівчата, чого ви вже галасуєте з самого ранку?.. – пробурмотіла вона.

Вона підвелася, підправила розпатлане біляве волосся й глянула на Марту, що сиділа за столом.

– Ти божевільна? – таким було запитання Лілі. – Тобі що, немає більше, чим зайнятися в суботу зранку?

Марта похитала головою.

– Про відпочинок не чула?

– Я відпочину, коли довчу параграф.

– Знову ти за своє…

– А ти вже вивчила? – запитала раптом Лора.

– Я? – вираз обличчя Лілі став розгубленим. – Ні, я ще…

– Тоді так: Марта відпочиває, а Лілі вчиться, – вирішила Лора.

Це не втішало ні одну, ні другу дівчину.

Все ж, Марта вчилася всю суботу. Вивчивши параграф, вона почала виконувати завдання на вівторок, середу… Так і минала неділя. Зробивши все, вона не знала, чим зайнятися. Відпочивати не хотілося, Марта не могла цього робити. Вона вешталася по кімнаті, не знаючи, чим зайняти себе.

Марта приготувала собі та Лілі обід. Дівчатка домовилися по черзі готувати на двох – це було зручно. Чим би ще зайнятися?

На око трапився підручник зі спеціалізації. Може, ще раз перечитати параграф і повторити його? Непогана ідея.

Хоча, для Марти зараз в цьому не було сенсу. Всі слова були в знайомому порядку, що закарбувався в пам’яті надовго… Марта навіть не зрозуміла, коли це вивчення цих ненормальних параграфів стало для неї… нормальним? Загалом, тепер вона робила це легше, ніж раніше.

Звикла? Може бути… Згодом до всього можна звикнути.