Розділ 7. На балконі

НА БАЛКОНІ

«Ті, хто опинився на вершині, не з неба туди впали».

Маркус Уошлинг

Практичне заняття закінчилося. Марта та її група ледь встигли завершити його в потрібний час. На щастя, вони знайшли правильний шлях до пункту Б і ніяких пригод з ними більше не трапилося.

Але в Марти закралося почуття, що щось тут не так… Ті дивні вибухи, слова старшокурсників… Складалася вельми дивна картина, в якій було надто багато загадок. Марта відчувала, що вона не все знає.

І до речі, про дивне. Ввечері, коли Марта побачила Макса, з його рукою все було гаразд. Це ще більше підсилило почуття, що тут коїться щось дивне.

В неділю ввечері першокурсники ледве встигли зробити домашнє завдання. Хоча, не до кінця… За залишок вечору параграф зі спеціалізації було вивчити майже неможливо. Та ще й інші уроки, та ж сама математика…

– Марто, ну допоможи! – вже вкотре благав Ратмир, заважаючи дівчині.

– Ти. Мені. Заважаєш.

– Так просто дай мені свій зошит! І я відстану, обіцяю…

– Ні. Я не буду давати списувати.

– Якщо я не зроблю домашку з математики, то мені буде хана від професора…

– А якщо я дам тобі списати, то хана буде нам обом! Ти уявляєш, що буде, якщо дізнається? Ти просто тупо перепишеш, а сам від цього нічого не зрозумієш…

– Ну, Марто, допоможи мені!

– Чого не попросиш когось іншого? Я тут не одна!

– Але ти єдина добре в математиці розбираєшся!

– З чого це ти взяв? Тут є Лора, Славко…

– Вони не з нашої групи. Професор різні завдання нам дав…

– Тоді мені доведеться все тобі пояснювати… і чим ти слухав на уроці?! Так, в мене обмаль часу.

Доводилося ще й таке вислуховувати… І що ж поробиш? Марта допомагала… Вона просто не могла відмовити. І на параграф зі спеціалізації зовсім не вистачило часу.

І це вилізло проблемою наступного дня. Математика минула успішно, а от спеціалізація… Марті було соромно дивитися пані Алісі у вічі, коли та перевіряла параграф.

– Марто-Марто… – пробурмотіла та. – Перехвалила я тебе сильно. Вже нічим не краще інших.

Марта похнюпилася.

– В мене вчора зовсім не було часу… – пробурмотіла вона.

– В тебе не було не часу, а бажання, – заперечила пані Аліса. – Якби захотіла, то знайшла б можливість…

Навчальне жахіття продовжувалося.

***

«Навіщо це робити?» – хотілося запитати, але сенсу не було. Адже Марта й так знала відповідь. «Та це просто неможливо!» – цей вигук так і хотів вирватися з вуст вже вкотре за ці дні, але Марта не давала. Адже в цьому не було необхідності. Вона на пам’ять вивчила немов заготовлені відповіді викладачів. «Немає нічого неможливого», – це було неначе девізом Коледжу.

Так і минали похмурі дні навчання. Кожен предмет займав надто багато сил, кожного вечора Марта поверталася додому неймовірно втомленою та вимученою… хотілося просто впасти на ліжко й поспати кілька днів. Якщо ще зі звичайними предметами Марта справлялася, то з такими, як спеціалізація, вольова підготовка, мистецтво, був цілковитий жах. Через ці параграфи зі спеціалізації, твори-відгуки по «музиці» Марта не могла нормально поспати! І тому цілими днями більше нагадувала зомбі, ніж людину…

Особливо, втомлювала фізкультура. У вівторок зранку просто не хотілося йти туди, бігати кола, качати прес, підтягуватися… Через ці скажені заняття фізкультури У Марти весь тиждень боліли м’язи, а через постійні тренування це ніяк не минало! Маленька й жвава професорка Тасія добре змушувала працювати першокурсників… Було таке враження, ніби Коледж має якийсь спортивний нахил…

Добігав до кінця перший місяць. Після чергового неймовірно важкого заняття фізкультури, в роздягальні дівчата зачепили тему рейтингу на першому курсі. Був саме вівторок, коли дві групи, «В» і «С», займалися разом.

– Та вони нас навмисне залякують рейтингом, щоб ми старалися, – говорила Іра. – Я не думаю, що склад груп кардинально зміниться…

– А раптом, все так і буде? – злякано запитала Анжеліка. – Ми ж не знаємо, як навчаються в інших групах… Може, в групі «С» більше за нас стараються, і тому комусь з нашої групи доведеться поступитися місцем…

– Не мели дурниць! – пирхнула Ніка. – В групі «С» одні нездари..!

Дівчата з групи «С» обурливо загуділи.

– І з чого це ти взяла? – здивувалася Василина.

– А ти що, не пам’ятаєш? Нам на початку року говорили, як утворено було групи… «А» – найсильніші, в них є природжений талант, а «С» – ті, в кого від природи найменші здібності… тобто, в них немає аніякого таланту. Вони нездари, тому навчання тут даватиметься їм ве-е-ельми важко.

– Ніко, ти щось наплутала, – втрутилася Марта. – Здібності є у всіх, просто в декого вони трохи менші, ніж в інших…

– Або ж взагалі немає, – вставила свої п’ять копійок Іра.

– Тих, в кого немає здібностей сюди не запрошували, – мовила Василина.

– Це ми ще побачимо, – Ніка зухвало примружилася. – Закінчиться місяць, і тоді дізнаємося, чи є тут нездари…

– Якщо чесно, мені вже набридло дихати одним повітрям з цими покидьками з групи «С»! – раптом вигукнула Іра, награно скривившись. – А раптом я стану така ж, як і вони?

– Та як ти смієш..?! – вигукнула русява дівчина. – Скільки можна нас ображати?! Тобі не набридло обливати нас брудом?!

– Ви вже ним облиті, – пирхнула Ніка.

– Хіба ми винні, що опинилися в цій групі? – поруч Лора так різко підвелася, що Марта від несподіванки ледь не впала.

– Можливо… – карі очі Ніки дивилися зверху вниз. – Можливо, вам і не варто було йти до цього Коледжу. Комусь від природи дано дар, а комусь не дано… І в цьому випадку, кожен має находитися серед своїх – обдаровані з обдарованими, а нездари з нездарами… Кожному своє. Тому, тримайся своєї сторони.

Марта бачила, як в Лори зжалися кулаки. Дівчина зціпила зуби, дивлячись спідлоба в зухвалі примружені карі очі Ніки. Рудоволоса глумливо посміхнулася й відвернулася від Лори, крутнувшись на підборах.

Лора нічого не сказала, але по її вигляду було видно, як всередині лютують емоції. Дівчина, тамуючи гнів, схопила свої речі й вибігла з роздягальні. Марта, не думаючи, навіщо, кинулася за нею.

Вона йшла швидким кроком, Марта ледь встигала за нею.

– Лоро! – гукнула вона дівчину. – Зачекай!

Та вона не спинилася, ніяк не відреагувала. Ходьба пришвидшилася. Марта перейшла на легенький біг, щоб її наздогнати, Лора це відчула й теж побігла.

– Та чому вона тікає..?

Лора рушила в напрямку хвилястої вежі. Мабуть, в неї там мала бути наступна пара… Мистецтво, здається. В Марти наступною парою була вольова підготовка, в другій аудиторії, що на першому поверсі. Звісно, вона могла б залишити там речі, але чомусь так не зробила – вона побігла далі за Лорою.

Біжучи по коридору, Марта на когось наштовхнулася.

– Пробачте! – гукнула вона, не озираючись, і побігла далі за Лорою. Щоправда, дівчина вже десь зникла на сходах.

Марта піднялася на другий поверх, Лора вже була вище. В шаленому темпі, як ніколи раніше, Марта підіймалася далі по сходах. На третьому поверсі Лора бігти не припинила. Вона підіймалася далі… Марта, звісно ж, за нею.

Сходи вивели на самісінький вершечок вежі. Там була така-собі тераса, обгороджена невисокими бильцями. Лора стояла неподалік, спершись на поручні.

– Лоро… – тихо окликнула дівчину Марта.

Вона здригнулася й озирнулася.

– Ну, і навіщо ти сюди за мною прибігла?

– Я не знаю.

Це була правда. Марта не знала, навіщо вона бігла за Лорою.

Сонце заступили хмари – така погода була ще з самого ранку. Прохолодний осінній вітер куйовдив волосся дівчаток. «Яка чудова погода», – сказав би професор Жора.

На щоці у Лори зблиснула сльоза, Марта підійшла ближче. Вона нічого не сказала.

– Ти трохи дивна, – зауважила Лора.

– Ти теж.

Лора усміхнулася.

– Навіщось побігла за мною… І нічого не кажеш.

– А я не знаю, що казати, – Марта стиснула плечима. – Іноді бувають ситуації, коли хочеться просто помовчати…

– Так, бувають…

– Але ж тебе щось тривожить? Інакше б ти не тікала…

– Та, Ніка вивела мене із себе. Я вже трохи заспокоїлася.

– Тебе з самого початку непокоїло те, що ти в групі «С». Ця тема розмови тебе зачепила.

– Твоя правда. Я просто від природи така. Ненавиджу бути останньою. Ненавиджу бути лузером. Тому з усіх сил намагаюся видертися наверх.

– Хоча це іноді дуже складно.

– Так, але я надто вперта. Але… розумієш, це образливо!

– Що?

– Дехто від природи наділений якимось даром, талантом… Йому не варто прикладати багато зусиль, щоб досягти чогось. В нього це є від природи. А інші… Їм треба довго старатися. Довго працювати, щоб досягти цього ж результату! І це образливо! Несправедливо…

– Але якщо той, хто з талантом сильно розслабиться, то другий може перевершити його, – зауважила Марта. – Я думаю, не важливо, що в тебе є – талант чи наполеглива праця. Все одно, якщо захочеш, то досягнеш результату.

– Воно то так, – Лора зітхнула. – Тому я й хочу довести їм, що я варта більшого, ніж вони. Тому працюю без відпочинку…

Марта це знала. Вона часто вже лягала спати, а Лора ще сиділа за книгами… Цікаво, вона взагалі спить колись?!

– Я бачила, що ти весь час працюєш, – мовила Марта. – Думаю, кожен отримає по заслузі.

Лора усміхнулася. Марта злегка опустила погляд. По заслузі… І невідомо, яка заслуга буде в Марти. Найголовнішим предметом в Коледжі вважалася спеціалізація, а останнім часом Марта зовсім мало нею займалася. З такими перспективами легко буде опинитися в групі «С».

– Мені треба брати з тебе приклад, – згодом додала Марта. – Мені варто стати… наполегливішою.

– Я не думаю, що тобі варто аж так старатися, як мені… В тебе ж кращі здібності, ніж у мене були з самого початку.

– Хто його зна. Останнім часом я сильно розслабилася… Лоро, давай краще разом навчатимемося! Я теж хочу піднятися вище…

– Згода. Відсьогодні ми разом старатимемося досягти вершин!

– Звучить, ніби ми в якомусь фільмі… де друзі один одному обітницю дають.

Лора засміялася. Марта глянула на годинник…

– Ой! – вигукнула вона. – Щось ми заговорилися… Пара почалася хвилину тому!

– Серйозно?! – Лора вилупила очі. – Тоді нам треба…

Але її мова перервалася, щойно вона обернулася. Дівчина так і зависла, дивлячись в одну точку.

– Що там таке? – здивувалася Марта й глянула собі за спину.

І в неї теж відібрало мову.

На терасі стояла темна постать, огорнула в довгий плащ аж до п’ят. На голову був накинутий каптур, що повністю закривав обличчя незнайомця. У Марти серце пішло в п’ятки.

– Нарешті… – прохрипів голос, що долинав від людини в каптурі.

Сильний вітер розвівав чорний плащ. Марта з Лорою позадкували назад, а людина повільно наближалася. У її руках почали з’являтися фіолетові іскри…

Лора позадкувала швидше, вхопивши за руку Марту. За мить дівчатка вперлися спинами об поручні. Людина в каптурі підходила все ближче і ближче… Вона виставила одну руку вперед, яка почала світитися фіолетовим сяйвом. Марта відчувала, неначе звідти от-от щось має вилетіти… чи вибухнути. Або вдарити.

Марта замружилася й неначе втиснулася спиною в поручні. Пролунав різкий неприємний звук. За спиною зникла опора… Дівчатка не втримали рівновагу й полетіли вниз з вежі. Від переляку Марта й могла навіть закричати… В очах потемніло, вона втратила свідомість.

***

Прийшовши до тями, Марта побачила те ж саме захмарене небо. Вона спробувала обережно сісти. Дівчина озирнулася – вона була на подвір’ї Коледжу, прямо під хвилястою вежею.

Що трапилося?

Поруч стояв якийсь хлопець і сумно дивився кудись вдалечінь. Старшокурсник. Лора теж щойно прийшла до тями й озиралася довкола?

– Марто… – пробурмотіла вона. – Що трапилося?

Хлопець, почувши голос, обернувся.

– О, ви вже отямилися, – мовив він. – Це добре.

– Що щойно відбулося? – повторила запитання Лора.

Марта теж рада була б це дізнатися, адже зараз в голові в неї була цілковита каша. Людина в каптурі, фіолетове сяйво, падіння… Чи це було насправді? Мабуть, так… Якщо враховувати те, що вони зараз отямилися під хвилястою вежею, з якої падали.

Але…

Вони впали з такої висоти… В крайньому разі, в них мали бути якісь серйозні пошкодження, але Марта не відчувала ніякого болю… Хіба що спина трохи боліла, але всі руки-ноги були на місці.

– З вами все гаразд? – запитав хлопець, ігноруючи запитання Лори.

Марта кивнула.

– Тоді ходімо. Я маю відвести вас на пари… Думаю, ви й так досить багато пропустили.

Дівчатка підвелися й рушили за старшокурсником.

– Так ви нам пояснити, що відбулося? – знову мовила Лора.

– А ти не здогадуєшся?

– Ну… Я пам’ятаю, що падала з вежі, але ж…

– Тоді все добре, якщо ти пам’ятаєш, що трапилося. Тільки скажіть, що сталося там, нагорі, що ви полетіли донизу?

Марта насупилася. Отже, сам не говорить, що трапилося, а від них чекає відповідей?

– Треба ж якось пояснити вчителям, чого ви пропустили половину заняття, – мовив хлопець. – Тож, краще розповідайте.

– Я не думаю, що ти нам повіриш, – буркнула Марта.

– Серйозно? Повір, хто-хто, а я вже точно повірю…

Довелося розповісти. Хлопець все мовчки вислухав і не поставив жодних запитань. В мовчанці він відвів спершу Марту до другої аудиторії, а потім повів Лору. Професорові Ніку він щось тихо розповів, так, що Марта не почула жодного слова. Викладач насупився й строго кивнув.

– Цього разу запізнення тобі прощається, – мовив професор Нік. – Але бажано більше ніколи не запізнюватися.

А тоді він якось дивно примружився і додав, дивлячись на Марту:

– Вам дуже пощастило, що Сем опинився поруч. Але краще забути про цей випадок.

А тоді, як нічого й не було, продовжилося заняття.

***

Марта полегшено видихнула.

Пронесло. Ледь не вилетіла з групи «В». Ще трохи, і опинилася б у «С»… Це ж треба було так! Тут зовсім розслаблятися не можна… Шкода, Марта це зрозуміла надто пізно, коли вже на рейтинг мало що впливало.

Цього місяця треба буде добре постаратися. А ось Лора – молодець! Щоправда, в групу «А» їй не вдалося вибитися, але дівчина тепер була лідером у Мартиній групі. Наступною, тобто, останньою, хто потрапив у групу «А» була Лілі. Ще трохи – і теж опинилася б у Мартиній групі… тільки в її випадку, це було б погано.

Група «А» - єдина, в якій за місяць не змінився склад. Інші дві трохи змішалися між собою. В тому числі, Лора змогла вибитися наверх з кількома іншими студентами. Тому, дехто з Мартиної групи опинилися в «С»… Це їх не особливо тішило.

Відтепер Марта вирішила, що їй треба серйозно взятися за навчання. Пересилити себе і свої принципи і зробити ті ненормальні завдання. До того ж, останніми днями вона почала з іншого боку дивитися на цей Коледж… Щось тут було не так – це точно. Якщо враховувати все… Загалом, тут багато якихось загадок і таємниць, що досі невідомі першокурсникам. До речі, старші курси поводять себе так, ніби нічого незвичайного не відбувається, ніби все так і має бути… Або їм щось відомо, або з ними щось не так.

Після випадку на балконі хвилястої вежі в Мартиному житті змінилося дещо. Вона стала обережніше відноситися до всього, що відбувається, а також вирішила добре поспостерігати. Звісно, Коледж тепер став для неї не просто ненормальним закладом навчання, а ще й загадковим місцем.

Зрозуміло одне – тут потрібно бути обережним.