Розділ 5. Що відбувається?!

ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?!

«Не прикладай стільки зусиль, все найкраще трапляється несподівано».

Габріель Гарсіа Маркес.

Вона стояла біля дошки, вся червона, ладна ледь не розплакатися.

– Ну, і чому не вивчила?

Пані Аліса пронизувала поглядом русяву дівчину, поверх своїх окулярів. Барилко Антоніна, перша в списку, першою була викликана до професорки розповідати вивчений параграф. На жаль, в її випадку, він був не вивченим…

– Пані Алісо, але це ж неможливо… – пробурмотіла дівчина.

– Я вам вже казала, – мовила викладачка, – що можливо все. Чому ви не дослухаєтеся до моїх слів? Чому не берете до уваги те, що я вам кажу? Попереджаю: я жахливо не люблю повторювати те, що вже колись говорила, тож прошу не пропускати жодного мого слова.

Тоня понуро стояла, опустивши погляд.

– Антоніно, чому ви не зробили те, що я вам задала? – запитала пані Аліса. – Чому не стараєтеся?

– Я старалася… намагалася вивчити… Але в мене не виходить!

– Барилко, якби ви старалися, то був би результат! Якби ви приклали хоч трохи своїх нікчемних зусиль, то вивчити б на пам’ять не лише один параграф!

Марта тим часом сиділа, втупившись в параграф і «відімкнувшись» від усього, що відбувалося навколо. Вчора ввечері їй знову вдалося майже вивчити параграф. Зараз вона вже майже знала його на пам’ять, але інколи затиналася. Але все ж, не була впевненою у своїх силах…

– Сідайте, Антоніно, – зітхнула пані Аліса. – За те, що були першою, поганої оцінки вам не поставлю. Інших це не стосується. Це вперше і востаннє, можете навіть не просити. Оцінюю вас так, як ви цього заслуговуєте.

Якусь хвилину була довга напружена пауза. Всі намагалися якось упхнути в себе текст параграфу, адже розуміли, що зараз буде фактично «розстріл».

– Йдемо далі за списком, чи може, хтось готовий? – запитала пані Аліса.

Всі сиділи, не рухаючись. Наступним за списком був Величко Микола. Хлопець розумів, яка нелегка доля чекає на нього…

Марта кинула оком на параграф.

– Думаю, ви здогадуєтеся, що ви всі мені маєте здати цей текст, – мовила пані Аліса. – І так кожен параграф. На кожній парі ви по черзі виходитимете сюди й розповідатимете. Тож, пропоную не тягнути час, інакше доведеться залишитися після усіх пар і здавати мені цей параграф… До речі, на наступне заняття, яке відбудеться в п’ятницю, ви вчите другий параграф. Хто вже здав перший, може починати вчити другий…

Всі сиділи, боячись поворухнутися, немовбито тоді пані Аліса спитає саме їх. Марта роздумувала…

– То що, ніхто не виходить? Невже ніхто не вивчив?

Мартина рука несміливо почала підійматися. Пані Аліса глянула в її бік.

– Гаврилюк Марта… добре. Виходь.

Одногрупники почали перешіптуватися. Марта повільно підвелася й рушила до викладачки.

– Вона що, самогубець? – почула Марта, йдучи мимо Ратмира.

Серце шалено билося. З пам’яті то вилітали уривки тексту, то знову пригадувалися… Чим більше вона наближалася до пані Аліси, ти більш лячно ставало на душі. Здавалося, цей страх, невпевненість починали поступово заволодівати її свідомістю. Хотілося просто чимдуж втекти звідси, дременути геть.

– Починай.

Марта почала. Та як тільки вимовила перших кілька слів, одразу забула, що було далі… Мозок ніби завис.

– Марто, опануй себе, – повернув до дійсності дівчину голос пані Аліси.

Марта здригнулася й глянула на викладачку. Холодні, спокійні блакитні очі дивилися прямо на Марту.

– Якщо ти добровільно вийшла, отже ти була впевнена у своїх силах, – мовила пані Аліса. – Я ж маю рацію? Ти вивчила параграф?

Марта кивнула.

– Тоді розповідай те, що ти вивчила. Сконцентруйся.

Точно. Потрібно сконцентруватися. Марта пригадала, що вона може це зробити. Вона ж вивчила параграф! Вона ледь не єдина виконала завдання з усієї групи… Підняла руку, добровільно вийшла розповідати. Отже, вона зможе. Адже немає нічого неможливого…

Слова полилися з вуст одне за одним. Марта не чула ні шуму в класі, не відчувала пронизливого погляду пані Аліси, не бачила здивованих облич одногрупників… Було таке відчуття, ніби Марта десь в іншому світі, де є лише вона та вивчений текст параграфу… Слово за словом, всі знайомі, по знайомому порядку. Вона сотні раз читала той клятий параграф, то чому б їй не змогти переповісти його?

Марта закінчила. Якусь мить панувала цілковита тиша.

– Що ж, Гаврилюк… – пробурмотіла пані Аліса. – Не бездоганно, не чудово, але досить добре. Ви пропустили кілька слів і в кінці переплутали порядок. Але вітаю – ви єдина в групі, хто на цей момент виконав задане мною завдання. Тепер можете вчити другий параграф.

Марта кивнула й сіла на місце. Ноги підкошувалися, вони були немов ватні… Дівчина відчувала втому. Чому на звичайний переказ параграфу пішло стільки енергії..? Що це з нею відбувається?

Решту пари Марта читала другий параграф, не помічаючи, що робиться навколо. Тому не могла сказати, як здали інші учні… Але була впевнена, що не кожен зміг виконати це завдання, судячи з червоних і опухлих лиць деяких одногрупниць та роздратованих хлопців. Пані Аліса, фактично, завалила усіх.

Наступні пари були більш-менш нормальними: історія, англійська мова та фізкультура. Всі, крім останньої, видавалися для Марти відпочинком… Нарешті нормальні предмети, нормальні параграфи! Після того набору слів (тобто другого параграфу зі спеціалізації) в голові паморочилося. Марта не могла сконцентруватися. Зір не фокусувався ні на підручнику, ні на викладачеві… Він дивився повз усе, а думки були далеко звідси.

Хоча ні. Думок взагалі не було. Марта ніби просто спала з відкритими очима. Вона не реагувала ні на що… нічого не відчувала. Голова відмовлялася думати, Марта нагадувала просто пусту посудину.

Урок фізкультури минув непомітно для Марти, але вона знала, що завтра вона відчує наслідки… Тіло було жахливо втомленим. А треба ще до завтрашнього дня підготуватися… Марта не хотіла нічого робити. Як тільки вона дісталася свого ліжка, одразу впала на нього й відімкнулася…

Прокинулася Марта вже тоді, коли надворі вже зовсім стемніло. Спочатку вона не могла зрозуміти, що сталося, а тоді ледве все пригадала…

За столом сиділа Лілі. Точніше, не сиділа… Вона примудритися задрімати, прямо за параграфом зі спеціалізації… Лора лежала на своєму ліжку й слухала якусь музику в навушниках. Другокурсниця Христя сиділа за своїм столом й робила математику. Мішель десь не було в кімнаті…

– Що слухаєш? – поцікавилася Марта в Лори.

Дівчина здивовано глянула на неї.

– Тобто? – перепитала Лора.

Марта вказала на навушник.

– А-а… Це ж я завдання з мистецтва виконую, – відповіла Лора.

– З мистецтва?

– Так… Зачекай, в тебе хіба ще не було цієї пари?

Марта заперечливо похитала головою. Лора сумно посміхнулася й зітхнула.

– Його веде наш класний керівник, професор Жора, – мовила Лора. – Я б хотіла попередити тебе: підготуйся морально до цього уроку… І спробуй сильно не дивуватися.

– Здається, мене вже нічого тут не здивує.

– Дарма ти так кажеш.

– Але від твоїх слів мені вже стає страшно.

– Ти не бійся цього уроку, але добре підготуйся. Він не такий, як ми звикли.

– Я вже вивчала урок мистецтва… В нас він був у дев’ятому класі.

– Так, але цей не такий. Це мистецтво… нестандартне.

Марта важко зітхнула. Ще один якийсь ненормальний предмет… І що тепер з ним робити? Як до нього морально підготуватися, якщо ти навіть не знаєш, що там буде?!

До кінця дня вона була зайнята домашнім завданням.

***

Перша сьогоднішня пара – мистецтво… Всі одногрупники – досить веселі, жваві. І лиш одна Марта нагадувала понурого зомбі.

– Що це за вираз обличчя такий, ніби ти прийшла на спеціалізацію? – піджартував Левик.

Марта сумно посміхнулася. Спеціалізація чи ні, але вона не знала, чого можна очікувати від цього предмету… Чи буде він нормальним, як математика, фізика чи історія..? Чи може, таким же, як і спеціалізація та вольова підготовка? Скоріше за все друге, судячи з досить дивного відгуку Лори про цей предмет.

В аудиторію увійшов вчитель – середнього зросту, рудий… мав блідувату шкіру та дивний погляд карих мутних очей, спрямованих кудись вдалину. Вуста вигнулися в легеньку посмішку, додавала професорові «божевільного вигляду».

– Доброго ранку, – привітався зі студентами викладач. – Сподіваюся, і весь день залишиться таким же хорошим, як і ранок…

Марта глянула за вікно: небо заступили хмари, було похмуро… Який тут гарний ранок? В цього професора явно якісь нестандартні погляди.

– Сьогодні вперше у вас відбудеться урок мистецтва, – продовжував говорити викладач. – А вестиму його я – професор Жора. Приємно познайомитися з вашою групою, сподіваюся, в нас налагодяться хороші стосунки. Тепер проведімо перекличку: мені також кортить з вами познайомитися.

Голос в професора був теплим та досить веселим. Загалом, приємним. Але були в нього якісь незвичайні нотки – незвичні для голосу звичайної людини… Ніби з іншого світу.

На четвертий день навчання (о Боже, лише четвертий день!) поки що з’явилися всі. Хоча зранку Марта зовсім не хотіла йти сюди… Провівши перекличку, професор Жора приступив до самого предмету мистецтва.

– Мистецтво – вкрай дивна річ… Його не так легко збагнути, важко помітити справжнє мистецтво. А воно – скрізь. Тому ми маємо навчитися бачити, чути, відчувати його в усіх речах та явищах, що нас оточують. Навіть те, що ви досі не звикли називати мистецтвом, відтепер має стати для вас творінням… Тому почнемо. Ось, моє перше завдання.

Професор Жора почав роздавати кожному аркуш паперу, але перевернутий надрукованим малюнком донизу.

– Не перегортайте, доки я не скажу, – попередив професор. – Мироненко, я не дарма це говорю вам! Не чіпайте листка!

Хлопець смикнувся й відпустив аркуш. Марта дивувалася: як можна бути настільки нетерплячим… Хоча ні, найбільше дивувало, як професор зміг запам’ятати, як звати цього хлопця, лиш один раз провівши перекличку… Та ще й кутовим зором побачив, що робить Ратмир.

– Перегорнули, – скомандував професор Жора.

Зашурхотіли аркуші паперу. Марта обережно перегорнула свій на інший бік. І побачила справжній «витвір мистецтва».

Схоже, такі «витвори» були у всіх одногрупників, судячи по тиші, що запанувала в класі. Всі просто завмерли, не розуміючи, що відбувається.

– Ваше завдання – розмалювати, – мовив викладач. – Тільки не просто зафарбувати, а саме розмалювати… Доповнити кольорами цей малюнок, щоб було красиво. Олівці, фарби й все необхідне можете взяти в шафі, що в кінці аудиторії.

Жоден студент не поворухнувся. Всі так і сиділи, втупившись в аркуш паперу. В Марти було враження, ніби професор Жора просто жартує…

Та ні, тут не жартують. Професор цілком серйозно роздав студентам аркуші, на яких просто були звичайні каракулі, які могла зробити якась дворічна дитина… Ніби хтось просто розписав ручку. Абстрактні лінії, що не зображають ніякого малюнку, ніякого сенсу…

– Чого ви сидите? – здивувався професор. – Вперед!

– Професоре, ви жартуєте? – тихо запитала Василина. – Насміхаєтеся над нами, так? Та ви всі тут над нами насміхаєтеся! Що це за завдання такі, га? Я розумію, ще один такий предмет ненормальний, але цілих три… Я не витримую!

Василина підхопилася з місця й вилетіла з аудиторії. Професор Жора здивовано глянув їй у слід.

– Сподіваюся, вона повернеться, – мовив він й глянув на інших. – Ну, а ви чого дивитеся? Давайте, приступайте до роботи!

Ошелешені студенти повільно вставали, підходили до шафи й брали знаряддя для завдання. Їм довелося приховати своє неймовірне здивування й вдавати, ніби все так і має бути…

Швець Василина повернулася за десять хвилин. Вона мовчки взяла завдання й, набурмосившись, сіла його виконувати.

Половину пари Марта розмальовувала малюнок… Хоча його важко було назвати малюнком. Одногрупники ледь не божеволіли, просто дивлячись на аркуш. Мозок відмовлявся приймати – це було ненормально. Просто було дивно братися до цієї роботи, перших п’ять хвилин вони просто сиділи, тупо вдивляючись в листок з каракулями.

Але довелося виконувати це божевільне завдання вчителя, інакше в кінці місяця опинишся в групі «С»… А туди навряд чи хтось хотів би потрапити. По-перше, там не виплачують стипендії. А по-друге, серед студентів вже сформувалося певне уявлення про групи. Група «А» – найсильніша, деякі вже почали вважати себе «елітою» серед першокурсників. На спеціалізації пані Аліса навіть навела в приклад цю групу, мовляв, вони краще за всіх стараються. Група «В» – ніби нейтрали. Середні. А от група «С» була групою найгірших учнів… Вже навіть зараз Марта чула серед одногрупників якесь висміювання цієї групи. Хтось їх обізвав покидьками, бездарними… Хоча це навіть було не так. Вони майже нічим не відрізнялися від інших, хоча й мали менші здібності. Але потрапити в групу «С» було жахливим сном для кожного…

– Здаємо свої аркуші, – мовив професор Жора, коли минуло перших сорок п’ять хвилин пари.

Марта кинула оком на своє «творіння». Вона намагалася надати за допомогою кольору хоч якесь значення цьому малюнку, але здається, нічого не вийшло… Як-не-як, роботу довелося здати.

Та пара ще не закінчилася. І Марта духом відчувала, що зараз знову щось буде… І чого тепер ще очікувати?

Професор Жора щось дістав зі своєї шухляди в столі. Це була коробка. Чоловік став підходити до кожного студента й видавав щось із неї. Це була невелика чорна коробка, схожа на ту, яку дала Марті Джесіка. Дівчина стала обережно розпаковувати пакунок…

Невеликий чорно-сірий квадратик з кнопками, він був меншим в три рази від Мартиної долоні – це був MP3-плеєр. Поряд обережно спаковані білі навушники. Було видно, що все це нове, нещодавно куплене. З якого це дива професорові роздавати студентам плеєри?

– Тепер вони належатимуть вам, – мовив викладач мистецтва. – А зараз вмикайте трек, що записаний на вашому плеєрі й слухайте до кінця пари. Файл там всього один, тож можете не хвилюватися. У використанні плеєр досить простий, я думаю, що ви, діти постіндустріального суспільства, розберетеся в ньому.

Марта обережно взяла пристрій в руки – він був легеньким. Дівчина увімкнула його й одягнула навушники. За мить мав початися перший трек…