Розділ 24. Повернення

ПОВЕРНЕННЯ

«Холодний чай і холодний рис терпимі, але холодний погляд і холодне слово — нестерпні».

Японські прислів'я та приказки

Перше відчуття – безмежний німий простір, який був настільки тихий, неначе неживий. Марта була неначе в невагомості… Та вона не літала, але й не стояла, не сиділа, не лежала. Просто висіла в просторі, не відчуваючи ваги, не відчуваючи свого тіла, не відчуваючи нічого.

Вона досі стискала зап’ястя Джесіки, за яке вхопилася в останній момент. Жінка досі була в шокованому стані, її обличчя завмерло з наляканим… чи навіть нажаханим виразом. Тоді Ліона різко вивільнила руку й закрила обличчя руками.

– Це ж треба… – пробурмотіла вона. – Ось і настав той момент… якого я так відчайдушно збиралася уникнути.

– Тобто? – не зрозуміла Марта.

– Я бачила це. Бачила це давно… і так боялася його. Це ж треба…

– Ти… бачила, як зникнеш разом зі мною?

– Приблизно. Кілька митей, що запам’яталися мені назавжди. Тоді, коли ти кидалася на мене, а тоді – тьма…

Марта пирснула.

– Що смішного? – нахмурилася Ліона.

– Просто… ти так намагалася запобігти цьому моменту, що сама спровокувала його. Можливо, якби ми не зустрілися, не було б цього всього.

– Ми б зустрілися. Наші долі надто переплітаються…

– Знаю. Володимир Семенович щось таке казав.

– Наперед усе було визначено… ще тоді, на моєму посвяченні. Я бачила твоє майбутнє, бачила той момент, коли ти обірвала моє існування. І цей момент… був насправді настільки жахаючим, що я залишилася калікою.

– Я знаю, – перебила Марта. – Володимир Семенович усе розповів.

– Та що він за тип такий, що знає все про мене?!

– Здається, не лише про тебе…

– Загалом, усе наперед було визначено, – Ліона кинула на Марту гострий погляд. – І те, що ми мали зустрітися, і те, що ти… загалом, так і мало бути, – вона приречено зітхнула. – Але найцікавіше – ти ще маєш майбутнє. Я бачила… ти житимеш далі.

– Точно! – Марта згадала й глянула на ключик у руці.

Ліона зітхнула, глянувши на неї косим поглядом. Оце дивачка… Ні, ну якби не згадала, то ще бозна-скільки тут би сиділа і балакала.

– Тільки зачекай, – мовила Марта, підвівши погляд. – Усе ж таки, чому ти так ненавиділа ясновидців? Тому, що через них ти стала калікою?

– Тому, що я мала бути однією із них, – буркнула Ліона. – А стала ні ясновидицею, ні нормальною людиною… тому ненавиджу і людей, і ясновидців. Останніх найбільше.

– Тобі заздрісно…

– Не говори такого. Уже все й так… кінчено.

– До речі, а де ми зараз?

– Ніде.

Марта усміхнулася кутиком вуст, помітивши легеньку усмішку на вустах Джесіки… чи Ліони. Яка узагалі різниця?!

– Ти тепер залишишся тут? Назавжди?

– А куди я дінуся?! Сама вина…

Марта зітхнула. На мить стало її шкода… але вона права – сама винна. А зараз на неї чекають… і не одна людина. Треба розшукати тут Макса.

Але тут було порожньо. Довкола розсіяний туман, але у якісь миті пролітали повз дивні речі. Наприклад, чиясь сумка… і шкарпеток. О, може це те саме місце, куди зникають усі загублені речі, які так і не віднайшлися?..

Марта усміхнулася такому своєму дитячому припущенню і поплила у невідомість. Знайти Макса тут буде важко… Може, варто гукнути? Але голос тут приглушується, він може не почути. І як його віднайти у такому безмежному просторі?..

Долоня стискала ключик. Марта має їх обох звідси витягти… прямо в Лондон. Добре, що Володимир Семенович проговорився, що ключ тут спрацює. Але забрав він у неї не справжню підвіску, а створену дзвоном. Справжню Марта загубила, а знайшов її, виявляється, Макс… і в останню мить встигнув її передати дівчині.

Несподівано Марта на щось наткнулася – щось велике… ой, це людина. Ні, не просто людина… Макс!

– Марта? – хлопець здивовано округлив очі, побачивши дівчину.

Марта стиснула зуби і перше, що зробила, дала легенького ляпаса.

– Ти чого? – нахмурився Макс. – Ти точно Марта?..

– Точно, – буркнула дівчина. – Але це тобі за Лілі. Навіщо стільки разів змушувати її хвилюватися?

– Ох… а ти? Навіщо стільки разів втрапляти у різні пригоди?

Марта розсміялася.

– Сподіваюся, на цьому усе завершиться, – мовила вона. – Джесіка теж тут.

– І тепер буде тебе переслідувати тут? – Макс кумедно вигнув брову.

– Ні, не буде. У мене є… ключ до виходу.

Макс усміхнувся. Марта розкрила долоню, на якій лежав маленький золотавий ключик з жовтим камінчиком. Ясновидиця уже збиралася зробити переміщення, як раптом Макс зупинив її.

– Поглянь, – він указав кудись за спину. – Цікава скринька, чи не так?