Розділ 22. Зникнення

ЗНИКНЕННЯ

«Знаєш, є ще дещо, — сказав Бон. — Відчай густий, але дружба густіша»

В. Тан Нґуєн

– Я не піду, – твердо мовила Марта. – І ми самі зможемо вибратися звідси. Без Вашої допомоги.

Останні слова прозвучали аж надто уїдливо. Але чоловік не сколихнувся.

– Поглянь туди, – він махнув рукою, звільнюючи рукою невелику щілинку, з якої Марта могла б побачити, що діється назовні.

Її напарники уже оминали озеро. Воно було вузькуватим, тож Марта добре бачила і його спокійно гладь, і друзів, які легковажно ступали берегом. І про неї навіть забули.

– Подивися трохи уперед… – прошепотів чоловік, майже біля вуха. – Що ти там бачиш?

Марта ледь не сахнулася. У воді, лише за кілька метрів від Сергія, звивалися довгі щупальці якоїсь тварини… ні, рослини!

– Це водяна примара, – промовив Володимир. – Навряд чи ти його вивчала, адже він надто небезпечний… Ця рослина росте у воді, вона м’ясоїдна, – на цьому слові Марта здригнулася. – На щупальцях вона має липучки, від яких жертві неможливо звільнитися. Кожен, хто потрапив у тенета примари, приречений на довгу й жахливу смерть… Коли жертва вже у щупальцях, рослина вприскує туди отруту, від якої втрачається свідомість. А потім водяна примара затягує людину під воду, де пожирає її…

– Ні!!! – Марта заверещала не своїм голосом.

Вона розуміла, до чого вів чоловік. Сергій, Лілі та Левик повільним кроком наближалися усе ближче і ближче…

– Ні, ні!!! – Марта спробувала вирватися, але Володимир Семенович зупинив її самою лише рукою. – Зупиніться! Не йдіть туди!!! СТІЙТЕ!!!

Вона панічно глянула на чоловіка, що її тримав. Його ніяк не здолати… хто він узагалі такий?!

– Вони тебе не почують, – холодно пролунав його голос. – Ти лише дарма тратиш час, наближаючи їхню смерть…

– Ні! – Марта не витримала й заридала. – Тільки не це…

– Обирай. Час іде…

– Врятуйте їх, благаю. Я… піду.

Володимир Семенович гмикнув.

– Але гарантуйте, що вони усі цілі й здорові виберуться з острова, – тремтячим голосом мовила Марта. – І Макс теж… отямиться.

– Звісно. Мені вони ні до чого… потрібна лише ти.

Марта схлипнула. Володимир Семенович глянув у бік, де була водяна примара і товариші Марти. Рослина різко вискочила з води й вхопила своїми щупальцями стрибунця-мутанта, що зачаївся у траві.

За метр від бідолашного наляканого Сергія. Той з полегшенням видихнув і почухав голову, мабуть, картаючи себе за необережність. Марта змахнула з очей сльози.

Тепер з ними усе має бути добре.

– Спробуй лише обманути мене, – промовив Володимир, – і ніхто живим звідси не вийде. Ніхто.

Марта кивнула й обернулася до нього обличчям.

– Хто Ви такий? – запитала врешті вона.

Він усміхнувся.

– Навряд чи звичайна людина, – промовив. – Тобі не варто забивати цим голову… але я не такий, як ви. Мені доступно більше.

Це уже Марта зрозуміла. Тоді чоловік зробив якийсь жест рукою – і вона провалилася у забуття, перед цим лиш побачивши його червоні очі. Прямо як у Лори. Хоча ні, у неї ж пурпурові…

***

Здавалося, вона одразу ж прокинулася. Але вже зовсім в іншому місці… Темна печера з вогким запахом, далекий вітер, відлуння крапель. Марта не встигла й зрозуміти, як вона тут опинилася… усе минуло дуже швидко.

– Де я? – Марта оглянулася у темній печері. Це місце було їй незнайомим.

– Усе там же, – голос раптово долинув з-за спини. – На острові.

Марта різко обернулася, але так нікого й не побачила. Було надто темно. Але за голосом вона впізнала Володимира Семеновича.

– Я вже відновив усі дані в центрі, – продовжував чоловік. – Скоро за твоїми товаришами приїдуть, за них можеш не хвилюватися.

Марта гмикнула. Авжеж… усе, як він і обіцяв. А ось Марту очікувала зустріч з однією людиною, яка…

– Де вона? – запитала Марта. – Та, що хотіла зі мною зустрітися.

– Скоро прийде. Вона на деякий час покинула цю печеру, тому…

– Це та печера? Там, де знак… пастки?

– Отже, ти їх бачиш… цікаво. А також одна дівчинка з вашої команди, чи не так?

– Що це за знаки? І звідки вони з’являються узагалі?

– Знаки Долі. Більшість їх не бачать, але деякі, виявляється, здатні їх помічати… це велика рідкість. Чесно кажучи, я не сподівався, що хтось серед вас їх бачитиме. Тому й поставив пастку.

– То це ви ставили знаки?!

– І я в тому числі, – він загадково гмикнув. Схоже, чоловік не збирався розкривати усі карти…

На мить була мовчанка. Марта зрозуміла, що їй моторошно так знаходитися – у темній печері, у тиші.

– Ти уже здогадуєшся, хто на тебе тут чекав? – лукаво промовив Володимир.