Розділ 21. Розрив

РОЗРИВ

«Коли люди не сходяться в головному, вони розходяться з-за дрібниць».

Дон-Амінадо

Сонце вже сіло. Повітря було свіжим і прохолодним. Через ущелину залітав вітер, куйовдив волосся, зібране у легкий хвостик. Добре, що підрізала перед поїздкою, думала Марта. Інакше з довгим волоссям тут довелося б ще важче.

У морі здійматися невисокі хвилі. Вода пінилася, темні хвилі розбивалися об скелі внизу, розлітаючись солоними бризками. Іноді вони долітали до обличчя, Марта аж відчула солонуватий присмак на губах…

Це чудове місце – ущелину поміж скель з виглядом на море – Марта знайшла сьогодні вдень. Тут розкривався прекрасний краєвид… неначе вона дивилася на безкрає море, який був водночас малесеньким клаптиком світу в скелястій ущелині. А вночі, зараз, сюди ще й зазирав золотавий місяць. Сьогодні він був на диво красивим, мав жовтуватий відблиск…

Місяць відбивався у воді тисячами блискучих рисочок сяйливої доріжки. Марта уже довго стояла тут, зачарована красою природи, навіть не відчувала холоду… зараз просто хотілося побути у спокої. На одинці з собою. Обдумати усе… або ні, не варто.

Краще очистити думки. Забути про Макса, про Володимира Семеновича, про знаки, про дзвін, про… про все.

Але не вдавалося.

Марта сумно занурила погляд у далечінь. Коли вона нарешті буде вдома? Яке зараз число? Що проходять на спеціалізації?

Що тепер буде з ними? Що буде з Максом?..

Невже їм доведеться доживати свій вік на цьому клятому острові? Та й не зрозуміло, чи доживуть… чи виживуть. Хто знає, які ще небезпеки можуть тут ховатися.

Вуха вловили чиїсь кроки поміж завивань вітру та шуму хвиль. Ратмир. Завжди він… приходить у невідповідні моменти. Марта зітхнула. Він зараз виглядав невдоволеним…

– Ти пішла кудись поміж ночі, нічого не сказавши, – пробурчав він й простягнув щось. – На… хоч кофту узяла би.

Марта узяла. Мовчи одягла й обернула голову в сторону свого клаптика світу в ущелині. Ратмир підійшов ближче й усміхнувся.

– Тут гарне місце, – вимовив він.

– І як ти мене знайшов? – Марта глузливо скривилася.

– Бачив, як ти вдень тут була. Довго тут просиділа… то я й подумав, що ти сюди пішла. Тебе більше ніде не було.

– Ти шукав?..

– Звісно.

Марта задумливо глянула на воду. На місяць… здається, усе це було красивішим, коли вона була одна. Чи їй просто зараз хотілося спокою, самотності… побути наодинці з собою. Обдумати події…

Ратмир легенько обійняв її і, здається, спробував поцілувати. Марта відхилилася, зловивши здивований погляд.

– Вибач, не зараз… – пробурмотіла вона.

Ратмир зітхнув.

– Ти хвилюєшся… – мовив.

– Не дивно, – буркнула Марта й вивільнилася з обіймів. – Пробач, але я зараз занадто знервована…

– Через Макса?

– І через нього теж, – відрізала Марта. – А взагалі – через усе, що відбувається. І… до чого тут був Макс?

Ратмир гмикнув, а Марта скривилася у глузливій усмішці:

– Боже, невже ти ревнуєш?

– Подумаєш… – відгукнувся хлопець. – Слухай, може повернемося назад? До печери.

– Чому? Мені і тут добре, – Марта усміхнулася.

– Ти змерзнеш. Тут холодно…

– Припини. Ти мені кофту приніс, отже, усе буде гаразд.

– А якщо захворієш? У нас лікар у відключці, якщо забула…

– Є ще Аліна. Чому ти за мене так переймаєшся? – Марта уже не усміхалася, легенько насупивши брови. – Чому ставишся до мене… надто бережно?

– А що не так? – Ратмир щиро здивувався.

– Щось не так… – Марта стисла вуста. – Ти ж не такий, я знаю.

– Звідки ти знаєш, який я?

– Повір, спостерігала за тобою пів року… – Марта одразу ж зашарілася й відвела очі. – Ну, на другому курсі… забудь. Загалом, я знаю, як зазвичай ти поводишся. А останнім часом… ти неначе намагаєшся уберегти мене, як цінний сервіз.

– Що ти таке кажеш?! – у темряві навіть було видно, як хлопець спалахнув. – Ти ж моя дівчина, як я можу не прагнути тебе вберегти? Тим паче, у такій небезпечній місцевості…

Марта зітхнула.

– Я відчуваю… неначе ти поводиш себе скуто. Коли ти поруч, ти стримуєшся, поводишся надто ввічливо. Це вже перебір.

Тепер уже зітхнув Ратмир, помітно розслабившись.

– Та… я й сам став помічати. Твоя правда – я не можу поводити себе нормально. Тобто, природньо. Намагаюся тобі догодити…

– Чому?

Він не відповів. Марта закотила очі й розвела руками:

– І до чого були усі ці пусті розмови?.. Я просто намагалася зрозуміти твою поведінку. Ратмире, поясни мені, що сталося. Прошу. Я хочу знати, що відбувається… і просто терпіти не можу, коли від мене щось приховують.