Розділ 20. Знерухомлений

ЗНЕРУХОМЛЕНИЙ

«Кожному потрібен хтось, хто його вислухає».

Чак Паланік

– То що ж з ним трапилося?

– Чому очі в нього… розплющені…

– Він точно живий?

– Та дихає ж. Він просто наче паралізований…

Такі розмови плелися, коли Сергій та Левик принесли завмерлого Макса, що так і не поворухнувся, широко розплющивши очі. Лора була єдиним свідком того, що сталося…

… і вона не розуміла, що відбулося.

Чому вона ніяк не постраждала? Що зробив той чоловік? І чому… чому це подіяло лише на Макса?

– Я не знаю, як пояснити… – бурмотіла Лора. Вона досі не могла заспокоїтися. – Там був чоловік. Макс його побачив… а коли я підійшла, чоловік побачив нас.

Вона на мить замовкла. Усі пари очей зацікавлено й очікувально дивилися на неї, а вона не знала, як продовжити.

– Я на мить бачила його… а тоді почула голос. Він сказав: «Завмри». Ну і… – Лора співчутливо глянула на Макса. – Він завмер.

– Тобто?

– Просто завмер? Тому що… той чоловік так сказав?!

– Дивно виходить…

– Думаю, той чоловік мав таку ОЗ, – врешті мовила Лора. – Таку, що схожа на мою. Навіювання.

– А чому ж тоді… – Лілі запитально глянула на подругу. – Ти ж там була? Чому на тебе не подіяло?

Лора лише сумно стиснула плечима. Усе, що вона висловила – було лише припущенням. Але було ще дещо…

– А також я впізнала того чоловіка, – випалила Лора. – Не знаю, як… адже він був зовсім іншої зовнішності.

– То хто ж це був? – запитав Артур. – Ти… знаєш цю людину?

– Так, – кивнула Лора. – І думаю, саме ця людина причетна до того, що ми тут застрягли. А також… Ратмир був правий – він входить до нашої команди.

Усі присутні здригнулися й нашорошилися.

– Хто? – лише й зміг випалити Ратмир.

Тиша. Лора ще нічого не казала, ніби зважуючи усі думки. Марті здалося, ніби цей час тягнувся так довго… і невже серед них справді був зрадник?

– Лоро? – пролунав тремтячий голос. – Кажи вже…

– Це… – її голос трохи здригнувся. – Іванов Володимир Семенович. Координатор.

Помітно відчулося, як спала напруга. Марта аж видихнула з полегшенням. Вона боялася, що це міг бути хтось із товаришів, які за цей час стали їй такими близькими…

А ось Євгеній Дмитрович помітно зблід.

– Він і справді нещодавно лише влаштувався у наш центр, – задумливо промовив науковець. – Але хто ж міг подумати, що… ох…

Його погляд упав на завмерлого Макса.

– А що з цим будемо робити? – Аліна схилилася над потерпілим. – Може, хоча би повіки йому закрити?

Усі погодилися, бо дивитися на ці нажахано розплющені очі було дещо моторошно. Макса перевели в намет й залишили в спокої, Аліна ще роздумувала, що з ним робити… вона, звісно, зазвичай виконувала роль лікаря в експедиціях, але такий випадок був рідкісним. Точніше, з нею він трапився уперше.

– Він, мабуть, і досі десь на острові? – уголос роздумував Євгеній Дмитрович. – Володимир… якщо він нас сюди затягнув, то має знати, як нам вибратися.

– У нього були усі шанси це все влаштувати, – зауважив Сергій. – Подумайте лиш – він координатор. Здається мені, він не випадково підібрав саме цей острів, знайшов удалу дату для подорожі, коли тут буде сильна злива… а потім ще й видалив усі наші дані про експедиції, виставивши усе як випадковість.

– Він і справді мав можливість таке зробити… але не віриться. Просто не можу зрозуміти, чому… навіщо?!

Та й ніхто не міг зрозуміти. Для чого увесь цей цирк? Навіщо закривати їх тут, на острові, навіщо нападати на Макса? Марта підозрювала, що це ще не все… якісь же мотиви мав цей Володимир Семенович! Що ще він збирався зробити?!

Неспокій у печері тримався аж до вечора, а напруга ніяк не спадала. Усі металися туди-сюди, під кінець дня Марта відчувала себе емоційно виснаженою. Дар’я роздобула із запасів ще кілька червоних грибів, мовивши, що вони сприяють енергетичній відновленості. Має допомогти…

За Максом спостерігала Аліна. Але важко було без нього – в основному він виконував роль лікаря. А тепер…

Повечерявши, Марта повернулася до намету. Не було бажання будь-що робити… просто важко усе сприймалося. Стільки всього трапилося за день. Лора та Лілі ще не повернулися до намету, хтозна, де вони ще могли бути…

«Зараз би кави випити, – сумно подумала Марта, пригадуючи той смак та прекрасний аромат. – О, навіть таких простих буденних речей так не вистачає! Скоріше би вибратися з цього острова. Скоріше би припинився увесь цей дурдом. Скоріше би усе знову стало в норму…»

Вуха вловили тихенький дзвін. Це просто у вухах дзвенить чи…

Марта прислухалася. Ні, він долинав зовсім поруч. І цей звук був таким ніжним, переливчастим, неначе ніжна мелодія сотні маленьких золотих дзвіночків. Таємничий дзвін…