Розділ 19. Чоловік біля озера

ЧОЛОВІК БІЛЯ ОЗЕРА

«Найтихіші води – вони ж і найглибші; і найнебезпечніший ворог – це той, хто ніколи не погрожує, поки не завдасть удару».

Вальтер Скотт

Іра нарешті поправилася і тепер долучилася допомагати Дар’ї з приготуванням їжі. Хоча дівчина була не надто вправна у кухні, їй все одно знайшли якесь пристосування. Макс нарешті трохи розслабився і повернувся до звичайної буденності.

На мить здалося, що так усе й мало бути – вони дружно живуть тут, у печері на острові. Щодня шукають їжу, ходять по воду і, чомусь, за давньою звичкою визирають за скелі, неначе когось виглядають. Усе, здавалося, повернулося на свої місця, усе було так, як і мало бути… і навіщо тепер повертатися додому, якщо вони й зараз непогано живуть?

Але це не так, думала Марта. І вже не раз поверталася до цієї думки – так не повинно бути. Вони мають повернутися додому, до родини, в Університет…

Та чи повернуться? Чи взагалі можливо це?

«Ми знайдемо вихід, – запевняла себе вона. – Завжди має бути вихід… головне – завчано не втрачати надії».

Коли Марта поступово звикала до цього життя, Лілі повертала її до реальності своїми сумними спогадами про смачну їжу, зручне ліжко, електроенергію і, загалом, усі блага цивілізації

– Що ти перше зробиш, коли потрапиш додому? – запитала Лілі одного разу у подруг.

– Повідомлю своїх рідних, близьких, знайомих і тих, хто хвилювався за мене, що я в порядку, – мовила Лора. – Якщо звісно, вони хвилювалися, а ЦДГМ нічого не змінив у їхній пам’яті.

– А що можна змінити? – очі Лілі стали великими й здивованими. – Маю на увазі… чи можуть вони щось зробити, щоб рідні не помітили нашого зникнення?

– А хто зна, – Лора лиш стиснула плечима.

– Чекай, а що ти хотіла зробити, коли ми виберемося звідси? – Марта лукаво примружила очі, поглядаючи на Лілі.

– Я? – стрепенулася білявка, а тоді хитро усміхнулася. – Звісно ж, я би з радістю упала на асфальт між багатоповерхівками і насолодилася б цивілізацією, але думаю, люди дуже здивуються, побачивши біляву дівчинку, що обіймає тротуар… тож, я піду в кафе і замовлю собі багато страв із м’ясом.

Марта з Лорою розреготалися, почувши частину про асфальт і подумали, що у Коледжі ніхто би не здивувався. Там повно диваків, тож це було би буденністю – білява дівчинка, що припала до землі й вигукує: «Нарешті ми зустрілися, люба цивілізація!»

– І все ж, це було би дивно, – мовила Лілі. – Принаймні, для першокурсників.

– Але я тебе підтримаю – тут, на острові, спробуй не засумувати за звичайною цивілізацією! – вигукнула Лора. – Усі звичні блага, шо здавалися нам буденними, тепер стали справді цінними. Та ж сама електроенергія…

З цим на острові справді була проблема. Увечері печеру можна було освітлювати лише багаттям або ж одним-єдиним ліхтарем на сонячних батарейках (усі інші розрядилися або зламалися). А їжу весь час доводилося готувати на вогні, у казанках, навіть воду кип’ятили таким способом. По-іншому ніяк…

Усі вони тут жили, немов велика сім’я. Тринадцять душ (треба ж, яке щасливе число) разом дружно виживали у дикій природі острова… Сварилися, мирилися, жартували, сміялися – усе це стало частиною їхнього теперішнього життя, яке тривало не так і довго, як здавалося. Та Марта уже давно збилася з ліку часу. Час уже перестав бути чимось важливим, коли вони намагалися вижити, він тік непомітно. Минав день за днем, один насиченіше іншого…

– Ми вирушили по воду! – як зазвичай, окликнув Сергій. – Макс, Левик і Лора зі мною, про всяк випадок.

Коли хтось ішов з печери, взяли за звичку повідомляти. Це для того, щоб не було неочікуваних зникнень – «А куди пішов той чи той?» – «Здається, туди… чи ні, туди!»… подібне колись трапилося раз, повторилося вдруге, а потім Євгеній Дмитрович започаткував таке правило – повідомляти, коли, куди і навіщо виходиш з печери.

Нещодавно Аліна знайшла слимаків, з яких можна було приготувати якийсь суп чи юшку… саме цим зараз і вирішили зайнятися. Марта виростила картоплю (слимаки самі по собі смакували не дуже, за словами Лілі), а зараз її очищувала та нарізала разом з Дар’єю. Слимаками зайнялися Іра та Ратмир, хоча останній не надто зрадів такій роботі. Та й Іра також була не рада перебирати, мити й нарізати слизькі зеленуваті тільця. Марта готова була помінятися з нею роботою, але Дар’я сказала, що «та білявка» ні на що більше не здатна…

Тому Марта чистила картоплю й спостерігала, як Ратмир намагається розважити Іру, що бридливо брала в руки слимаків.

На душі одразу стало неприємно – чому він так безтурботно спілкується з нею, намагається розсмішити чи… ох, невже це ревнощі?

Ратмир кинув в Іру слимака і та ледь не заверещала на всю печеру. В результаті, швиргнула в нього перше, що трапилося під руку (добре, що не ножа). Той лише засміявся і продовжив роботу, кинувши кілька слів.

Марта незворушно спостерігала. Не те, щоб ревнощі… вона помітила, що знову стала часто за ним спостерігати. Така поведінка для нього була нормальною – у цьому й весь Ратмир. Веселий, іноді трохи дуркуватий… поводить завжди себе спокійно, безтурботно, але у потрібний момент може стати серйознішим. Але проблема була в іншому… Марта помітила, що він починав змінюватися.