Розділ 17. Розмова

РОЗМОВА

«Таємниця людської душі полягає в психічних драмах дитинства. Докопайтесь до цих драм, і зцілення прийде».

Зигмунд Фрейд

− Нікого?

– Нікого…

Ці слова вже за звичкою задавалися тому, хто повернувся до печери. У запитанні не звучало ні надії, ні сподівань… таке враження, ніби усі вже змирилися, що за ними ніхто не прибуде. Змирилися з тим, що вони застрягли на дикому безлюдному острові.

Іра досі була слабкою, до неї майже нікого Макс не пускав, щоб надто її не виснажувати. Дівчина вперто мовчала і не бажала нічого розповідати, ніби вона не знає, що з нею трапилося. Хоча Марта цілком добре бачила, що Іра щось намагається приховати… або ж це просто було самонавіювання.

– Ні, вона таки щось недоговорює, – мовила Лора. – Хто-хто, а я точно бачу…

– Слухай, а чому б тобі усе не дізнатися за допомогою суггестії? – запропонував Левик. – Залізеш їй у голову, от усе й дізнаємося…

– Усе не так просто, як здається на перший погляд. На це в мене витрачається купа енергії, а що буде тут я навіть уявити не можу…

– Знепритомнієш до того, як щось зрозумієш, – пирхнула Лілі. – Жарти жартами, але справді, так ризикувати не варто. Якщо Іра захоче, то вона нам усе розповість.

– Якась ти надто миролюбна, – штрикнув її Левик. – А що, як вона це все приховує з тієї причини, що може бути…

– Не кажи так. Вона не може бути зрадницею.

– І з яких це пір ти так добре до неї ставишся?! Мені здавалося, що вона тобі геть не подобається, як людина, а тепер… ти що, жаліти її стала?

– Може, вона й не надто приємна мені як людина! – зірвалася Лілі. – Але зараз вона в найгіршому становищі серед нас, то можна було б і трохи відкинути усі особисті вподобання. Ми в одному човні, як не крути!

Та й Марті самій було трохи шкода Іру, але зараз втручатися в розмову вона не могла. Щось було таке… що вона не до кінця могла довіряти Ірині. Можливо, той факт, що вона не все розповідала їм, приховувала погане самопочуття… а може, і ні.

– Мені треба з нею поговорити, – Марта вкотре звернулася до Макса. – Чому не можна зараз?

– Вона досі ще в поганому стані, – Макс уперто стояв на своєму. – Лише учора змогла до тями прийти, а ти хочеш уже завалити її якимись важкими питаннями, правда ж?

Марта набурмосилася.

– Але ж вона вже краще почувається? – вона не здавалася. – Якщо я запитаю лише дещо… Ну, це дуже важливо!

– Марто! Давай після обіду, гаразд? І лише в тому випадку, якщо її стан не погіршиться.

Марта закивала – це вже означало згоду. Обід скоро, а щоб був ще скоріше, дівчина вирішила допомагати Дар’ї з приготуванням їжі.

Нарешті вона змогла побачити Іру. Раніше вона не горіла таким бажанням, навіть воліла б менше її бачити, був час, коли вона навіть її дратувала… та зараз Марта дуже хотіла переговорити з Іриною.

– Чого тобі? – білявка, в свою чергу, була не надто рада гостям.

– Розмова є, – відмовила Марта.

– Чого ти вчепилася до мене, мов реп’ях? – пробурчала Іра. – Досі, здається, ти не звертала на мене особливу увагу.

– Бачу, тобі ще й на такі розмови сил вистачає, – усміхнулася Марта. – А Макс казав, що ти надто виснажена для розмов… Так, справді, я до тебе особливо не зверталася, але мушу визнати, останнім часом твоя поведінка дуже змінилася.

– Останнім часом? – Іра уїдливо вишкірилася. – Це коли ж – останні кілька днів? Тоді моя поведінка справді була дивною, я не часто цілими днями валяюся у відключці.

– Не вдавай, що не розумієш, про що я. Не лише мені помітно, що з того часу, як ти стала бувати в експедиціях, ти дуже сильно змінилася, хоча в Університеті продовжувала поводитися нормально. У чому ж тоді справа? І чому це ти раптом знепритомніла ні з того, ні з сього, якщо почувала себе нормально?

Іра несподівано зітхнула й закрила очі.

– Тоді ти також змінилася, – спокійно відповіла вона. – Може, причина у нас схожа?

– Тобто? – Марта на мить пригадала слова Іри перед тим, як вона знепритомніла. – Зачекай… а чого ти в мене тоді про знаки питала?

– Мені цікаво. Ти так несподівано заявила про свою… дивність.

– Взагалі, я дуже довго вагалася.

– І нікому нічого не розповідала, правда? І твоя поведінка змінилася. Адже ти стала бачити їх. Не знаходиш схожості, ні?

Спершу Марта дивилася на дівчину, як на восьме чудо світу, а в голову приходили приголомшливі думки. Іра дивилася їй прямо в очі, але зараз видавалася зовсім не такою, як раніше… можливо, через відсутність яскравого макіяжу. А може, і ні.

Але це не пояснювало раптового погіршення самопочуття Іри.

– Скажи усе прямо, – мовила Марта. – Що з тобою відбулося?

Іра зітхнула й струсонула довгим білявим волоссям. Цікаво, а це у неї природній колір чи вона його підфарбовувала? Скоріше всього, фарбувала волосся… хоча здається, вона від природи світленька.