Розділ 16. У розвідці

У РОЗВІДЦІ

«Заблукати – це найкращий спосіб знайти що-небудь цікаве».

Пауло Коельо

Вони йшли крізь уже знайомий ліс, але не в напрямку озера. Якщо вірити Сергію, який складав маршрут, то вони якраз його обійдуть і опиняться на нерозвіданих досі територіях. Там, де таємничі високі скелі, до яких вони не могли дістатися ще з часів перших експедицій.

Здалося, що десь поміж дерев виблиснуло озеро, а може, то був просто промінець сонця, який пробився крізь щільні крони сіроплодів. У розвідку до скель вирушили шестеро – Марта, Євгеній Дмитрович, Аліна, Левик, Лора та Артур. По кокоси та «кексики» вирядили всього чотирьох – Сергія, Ратмира, Лілі та Елю. Хоча дівчат спочатку не хотіли брати, але зваживши на те, що в дорозі доведеться щось готувати, погодилися. Адже та група неодноразово мала ночувати в дорозі.

У печері залишилися лише Дар’я, Ірина, що досі була без свідомості, і Макс, який контролював її стан. Те, що дівчину досі ніяким чином не могли повернути до свідомості, лякало, вона іноді щось бурмотіла, неначе у лихоманці, але не прокидалася. Але гірше не ставало…

Команда, що вирушила до скель, спочатку тривожилася, що вони не взяли з собою Сергія, який найкраще «бачить» обриси острова, але той намалював їм детальну карту й пояснив, яким маршрутом іти найкраще. Саме зараз, уже під вечір, вони дісталися скель іншого краю острова. Коли вони вийшли з лісу, то першим, що кинулося в очі, була простора галявина з барвистими квітами, особливо багато тут було стефанок, що Марта не втрималася і зірвала кілька – для цілющого чаю.

– Погляньте, – Лора махнула рукою вперед. – Там у скелі є печера.

Марта трохи здивувалася такій далекозорості подруги, але у скелі й справді виднівся чорний вхід у печеру. Не така вузька щілина, як у тій печері, де вони розмістили намети, а широкий, неначе навмисне продовбаний прохід. Навіть плоский великий валун на виступі печери виглядав тут дуже доречно та естетично – хотілося залізти на нього, звісити ноги й милуватися квітковим полем.

Та досить було ближче підійти до печери, як Марта зупинилася.

– Не йдіть туди, – заявила вона.

Вона побачила знак. Малий, але помітний. І він був добре їй відомий – капкан. Тут була пастка. Саме тут. У цьому місці. І це зовсім не попереджувальний знак, а тут справді була пастка – цей знак лише її видав.

«Ти й справді бачиш знаки?» – у голові недоречно відбився луною голос Іри. Марта струсонула головою і повторила:

– Я побачила поганий знак. Туди не можна йти.

– Гаразд, – Євгенію Дмитровичу довелося змиритися. – Тоді йдемо, дослідимо скелі довкола. Може, ще на щось натрапимо.

І натрапили – на красиву долину між горами. Тут і вирішили влаштувати нічліг. Артурові тут навіть вдалося вполювати кількох зайців, тому Марта ледь не вперше за все перебування на острові скуштувала смаженого м’яса…

Але вночі вона довго ще не могла заснути. Марта ніяк не могла забути знаку на скелі… чи достатньо далеко вони відійшли звідти? А чи безпечно взагалі тут?

Капкан – пастка. Марта ще ніколи його наяву не зустрічала, але бачила в «Рунах». Таким символом древні обдаровані ставили захист, тому до нього краще не наближатися. Точно ніхто не знає, що трапиться, але явно не щось хороше. Можливо, тебе обплетуть мотузкові ліани (їхня хватка найсильніша поміж усіх відомих Марті рослин), можливо, ти опинишся під невидимим куполом, можливо, тобі на голову впаде камінь, можливо, опинишся в клітці… різні теорії можна було будувати, навіть фантастичні.

«Та звідки узагалі тут цей знак? – думала Марта. – Я досі не можу зрозуміти їхнє походження, хто їх тут порозставляв… Чи означає це те, що колись тут жили люди? Чи означає це те, що у тій печері щось приховане? І якщо ми опинилися тут з вини когось із нашої команди, якщо ми відрізані від зовнішнього світу тут невипадково, то той, хто все це підлаштував має знати щось про ці знаки або ж… взагалі не підозрює про їхнє існування. Тоді він повинен дуже тривожитися через те, що я їх бачу.

Але звідки тоді той знак біля печери? Справа рук древніх обдарованих?»

Чомусь знову згадалися слова Іри. Що вона тоді мала на увазі, коли задавала це запитання?

Можливо… якщо вона якось причетна до того, що вони у такій ситуації, то це могло її справді розчарувати. Якщо ж ні… потрібно буде усе у неї розпитати, коли вона прокинеться, перш ніж робити якісь висновки.

Але треба з нею бути обережнішою. Вона ще з самого початку експедиції поводила себе якось дивно, неприродньо, не так, як завжди. Спершу це дивувало, а тепер насторожує. А що, як вона і справді..?

Марта перевернулася на інший бік. Ні, треба зараз очистити свій мозок від думок, а то вона так і не засне. Тим паче, такі думки навіть дихати спокійно не дають.

***

– Скільки тут цих слимаків? – Ратмир роздратовано відліпив від свого взуття чергове слизьке створіння.

– Неймовірно багато, – буркнула Лілі. – Чому ми пішли не тією дорогою, яка нам уже відома?

– Бо так коротше, – відрізав Сергій. – Не буркотіть, а мовчки йдіть. Ми маємо швидко сходити туди-сюди, і буде добре, якщо ми повернемося завтра ввечері.