Розділ 15. Хто винен?

ХТО ВИНЕН?

"Мабуть, я був дурним, якщо вірив словам людей"

Д. Кіз

– Що це за… фігня?

– Це корне-булька, – обличчя Євгенія Дмитровича було все й якісь речовині, за кольором та консистенцією схоже на кукурудзяну кашу.

– Чого вона у вас на обличчі? – Марта ніколи не чула про подібну рослину.

– Її стебло було дуже схоже на петрушку, – відповів біолог. – Хоча як я міг припустити, що тут могла рости петрушка… Загалом, я хотів вирвати, але воно вибухнуло.

– Ми навіть не встигли нічого зрозуміти, – розвела руками Аліна, яка чомусь сиділа на траві. – Він вириває, а воно – бум!

Вона при цьому активно жестикулювала руками. Марта з Максом прибули сюди за звісткою Сергія, але вони навіть не підозрювали що тут відбулося. Рослина, у якої вибухає корінь? Вона небезпечна така, що її досі ще на рослинознавстві не вивчали?

– Я про таку рослину ніколи не чула… – пробурмотіла Марта.

– То й зрозуміло, ми її щойно відкрили, – пирхнув Євгеній Дмитрович. – Вона й назвалася одразу – корне-булька.

– То… ви її теж уперше бачите? – перепитала Марта, вигинаючи брову.

– Інакше б я не тягнув її так бездумно, – Євгеній Дмитрович нарешті витер з себе залишки «каші». – Я й позвав тебе, щоб ти передбачення зробила.

– А мене навіщо? – Макс досі стояв осторонь.

– А… тут Аліна, схоже, ногу вивихнула. Зможеш їй допомогти?

Макс лише зітхнув й прийнявся до лікування. Тепер зрозуміло, чому Аліна весь цей час сиділа. Хоча, з її веселого вигляду не скажеш, що вона тут постраждала. Мабуть, її дуже розвеселило те, як корне-булька вибухнула на Євгенія Дмитровича.

– А навіщо вам мої передбачення, якщо ви вже… усе самі на собі випробували? – звернулася Марта до свого керівника.

– Ми не зрозуміли, що саме там зірвалося, – мовив Євгеній Дмитрович. – Аліна каже, що бачила якусь бульку, у якої тріснула оболонка, саме тому вона й зірвалася. А мені здається, що ні… Загалом, я хочу, щоб ти перевірила, а потім ми її і вирвемо. І ще – ось ця речовина на смак дуже цікава. Чи можна її вживати в їжу?

– Я зрозуміла, – Марта ліниво присіла біля однієї рослини. – Це вона?

– Так. Бачиш, і справді на петрушку чимось схожа?

– Тільки я не впевнена, що зможу передбачити на рахунок їжі. Але якщо що, то на острові є кокоси, стефанки, які мають цілющі властивості, допомагають від отруєнь…

Марта доторкнулася до рослинки. Листочки бути й справді такими, як у петрушки, та й висотою вона її нагадувала. Що ж, робимо передбачення…

– Аліна була права, – промовила Марта, коли вийшла зі стану яснобачення. – Корені й справді являють собою скупчення кульок… ну, таких, неначе картопля. Але вони мають дуже тонку плівку і тому…

Марта висмикнула рослину й продемонструвала – невеликі грона круглих шариків з тоненькою плівкою, які виглядали подібно повітряним кулькам, у які натовкли пісок. Але ця оболонка протрималася недовго, достатньо було Марті легенько на них натиснути пальцем, як кульки лопнули, заляпавши усе довкола жовтуватою густою масою. Марта бридливо струсонула рукою, добре, що хоч одяг не зіпсувала… треба було трохи обережніше натиснути, знала ж, як буде.

– Отакої… – пробурмотіла Аліна, якій уже Макс завершив лікувати ногу.

– Треба взяти якусь глибоку ємність і назбирати туди «це», – Євгеній Дмитрович вказав на речовину, що вирвалася з кульок. – Їжі у нас і справді небагато, може, спробуємо цим поживитися…

– А якщо раптом отруїмося? – запитав Макс.

– Тоді Марта знає, як готувати напій із стефанок, – відрізав Євгеній Дмитрович, навіть не поцікавившись у самої дівчини, чи справді вона уміє його робити. – Ходімо вже, ми ж не снідали.

Марта й сама уже була голодна, як вовк. Залишалося сподіватися, що дівчата там справилися з мейлаканікумом…

За сніданком нарешті Марта трохи втамувала голод. Спочатку хліб, який був таким смачнючим, як ніколи, – такий свіжий, пухкий, з хрусткою скоринкою… правда, іноді зустрічалися невеличкі дрібки перетертих стеблин (через погане сито), але на це можна було не зважати, коли ти такий голодний.

Потім знову вирядили групу до озера. Марта й Макс не йшли, адже зараз вони почувалися виснаженими через те, що застосовували нещодавно ОЗ. Тому їм дозволили добре відпочити й нічого не робити. Навіть наказали так зробити.

Згодом усі розійшлися з печери по справах, залишилося лише кілька чоловік, Марта серед них. До холодної стіни печери притулилася Іра. Щось її сьогодні не часто бачила… чим вона займалася цілий день?

Марта хотіла підійти і розпитати, але не наважилася. Іра виглядала якось… недобре. Колір обличчя ледь не злився з кольором її білявого волосся, а сама вона втомлено сперлася об стіну й не рухалася. Не говорила ні до кого, не реагувала…

– Іро?.. – врешті окликнула її Марта, підходячи. – З тобою усе гаразд?

Дівчина здригнулася, нахмурилася й невдоволено обернула голову. Нічого не відповіла. Подумала.

– Ти й справді бачиш… знаки? – її голос лунав кволо.