Розділ 14. На острові

НА ОСТРОВІ

«Світ нудний для нудних людей»

Сократ

– Я… маю дещо розказати.

Нарешті Марта зважилася. Тепер уже точно нічого було втрачати.

– Що таке, Марто? – першим відкликнувся Євгеній Дмитрович.

– По-перше, це через мене ми опинилися у такій ситуації, – почала говорити дівчина, а всі довкола припинили свої розмови. – Я знала, що тут небезпечно, і не доклала зусиль, щоб переконати вас у цьому.

– Облиш, ти не винна… – пробурмотів керівник групи, але Марта перебила його:

– Ні, у цьому є й моя вина. Адже справа не лише у передбаченні. Я бачила не скелі знак, який попереджував про пастку. Я ніколи не говорила про це… але я почала бачити знаки, які всюди вказують мені на щось. І ось, на попередній експедиції я побачила такий на скелі – попереджувальний символ про небезпеку. Я не хотіла це нікому розказувати, бо не думала, що хтось повірить… адже ніхто окрім мене їх не бачив.

– Марто, не треба брати усю вину на себе, – Євгеній Дмитрович підвівся. – Це я, як керівник групи, мав би дослухатися до твоїх слів. І до твого передчуття. Адже не дарма кажуть, що у ясновидців найкраща інтуіція…

– А що ти там про знаки говорила? – втрутилася Дар’я. – Символ… пастки?

– Угу, – Марта кивнула. – На скелі. А потім ще й сон. Тому я точно знала, що сюди не варто було їхати… А ще я бачила знак на камені, блок. Він і блокує наші здібності. Вибачте, що раніше нічого не казала…

– Я також прошу пробачення, – Євгеній Дмитрович винувато опустив очі. – І перед Мартою, і перед вами усіма. Якби я був обачнішим…

– Не лише ви винні, – устряв і Артур, – мої прилади виявилися несправними. І камери зламалися…

– А я катер поставив не в безпечному місці, – додав Сергій. – Можливо, його б не розбило об скелю, якби я…

– Зачекайте! – Марта трохи розгубилася. – Це тут ні до чого…

– Та ми всі трохи винні, – заспокоїла її Лора. – Адже я знала про твою здібність і теж ніяк не стала переконувати Євгенія Дмитровича…

– Стій, ти знала? – вилупила очі Лілі.

– І я також знав, – додав Макс.

Лілі надулася, а тоді різко ударила брата в плече.

– Нечесно тримати секрети від друзів, – пробурмотіла вона.

– Ей, а чого мене тільки вдарила? – жартома обурився Макс.

– Марто, що то за знаки? – запитав Ратмир, підійшовши до дівчини. – Це такі ж… як і в тій книзі? І те, що ти тоді робила…

– Так, – кивнула Марта. – До речі… я ж узяла «Руни» з собою.

– А чому ти мені тоді все не розповіла?

– Не знаю… тоді ще сама важко сприймала це «видіння знаків» і вважала себе шизофреніком. І ненормальною…

– Про яку ненормальність може йтися після навчання у Коледжі? – пирхнув Ратмир, що Марта аж засміялася.

– То точно… – вона дістала «Руни» й розгорнула її. – Поглянь, ось цей знак я бачила. Попередження про пастку.

– Пастка… – Ратмир різко спохмурнів на обличчі. – Саме пастка?

– Ну, так. А що?

– Є якась різниця між небезпекою і пасткою, – він задумливо пригладив волосся, а тоді знову його скуйовдив. – Пастка – це навмисне, розумієш?

– Хочеш сказати… що це все хтось навмисне підлаштував? – Марта нажахано вилупила на нього очі. – Але… як?!

– Я не знаю, – хлопець лише потиснув плечима. – Вірогідно, хтось із центру досліджень, а можливо, навіть із нашої групи… Дай-но подумати.

Він на хвилю замовк, зосередившись. Марта й сама замислилася – чи могло й справді усе це бути підлаштованим? Але ж бурю викликати думкою не можна! Хіба що хтось з ОЗ атмокінезом…

– Ця людина мала б мати доступ до даних у центрі, – мовив Ратмир. – Хтось із керівних посад. Або… – він скосив погляд на Артура. – Або той, хто завідує цими синоптичними приладами.

– Підозрюєш наших? – примружилася Марта. – Кому взагалі з нас вигідно, щоб ми були на острові, відрізані від зовнішнього світу?

– Різний може бути мотив, – Ратмир лише потиснув плечима. – Наприклад, він хоче, щоб ми усі тут погинули на острові, а тоді він сам залишиться живий, вибереться звідси, скаже, що трапився нещасний випадок і… стане якимось відомим ученим, забравши собі усі наші результати досліджень.

– Що ти за жахіття вигадуєш? – Марта насупилася. – Давай краще думатимемо, що ми завтра виберемося звідси… і все завершиться благополучно. Думаю, що це все таки нещасна випадковість…

І згодом ще додала:

– Не хотілося б, щоб хтось серед нас мав лихі промисли.

***

Вони йшли темним густим лісом сіроплодів, виляючи між товстелезними стовбурами. Йшли, дотримуючись напрямку компаса, який був у Сергія, саме і він повів групу, що вирядили до озера по воду. Сюди, усередину ліса не потрапляв жоден промінчик світла, настільки густими були крони столітніх дерев. Тут, як виявилося, росли лише сіроплоди, ніякі більше рослини не засадилися у цих темних місцях. Та це було тільки на краще – тепер пройти в лісі було значно легше, ніж у гущавині отруйних персиків.