Розділ 13. Очікування

ОЧІКУВАННЯ

«Якщо ти відчуваєш, що здаєшся, згадай, заради чого ти тримався до цього».

Джаред Лето

Вони сховалися в печері, але доки до неї добігли, змокли до нитки. Дощ періщив такий сильний, що Лору аж в дрижаки кидало. На додачу ще й спалахували блискавки, а тоді гримів грім…

– Не люблю грозу, – Лора зіщулилася.

Усе було точно так само, як і в сні. Марта з жахом зрозуміла, що передбачення таки справдилося, але… але краще від цього не було. Євгеній Дмитрович лише з сумом на неї зиркав, та Марта не збиралася відстоювати свою правоту й дорікати, що ніхто не дослухався до її слів. Цим нічого уже не зміниш.

– Нічого-нічого, – Лілі заспокоювала Лору, яка тремтіла, мов осінній листочок при подихах вітру, – перечекаємо ми цю бурю і благополучно дістанемося додому. Може, хочеш поробити домашку, щоб відволіктися?

Лора усміхнулася.

– Я просто не люблю, коли… блискає і гримить так страшно, – бурмотіла вона.

– А Лілі не любить змій, – встряв Макс.

– Не лише, – відкликнулася білявка. – Ще вужів, павуків, коників-стрибунців…

– А стрибунці чим завинили? – здивувався Левик. – Як на мене, вони мирні.

– А як на мене, ні. О, я ще гусениць і черв’яків терпіти не можу. І слимаків не люблю, вони бридкі…

– А от професор Нік усе це любить, – пирхнула Марта. – А я думаю, чому ви з ним порозумітися не можете. У вас просто різні вподобання до… комах.

– Метелики мені подобаються, вони красиві, – роздумувала далі Лілі. – О, пам’ятаєте, як ми на мистецтві блакитного метелика малювали?

– Те жахіття я не забуду, – здригнулася Марта. – Взагалі, мистецтво – це точно не моє.

– Я чомусь згадав, – пирснув Левик, – як професор Жора назвав подібну погоду чудовою. Цікаво, а блискавка – це для нього також витвір мистецтва?

Лора не стрималася й засміялася:

– Ми з ним би не порозумілися.

До чого були усі ці безглузді розмови? Так, просто, щоб відволікти себе від бурі, що бушувала ззовні печери. Бо коли сидиш у тиші й здригаєшся від кожного звуку грому чи спалаху блискавки, не дуже затишно. Значно приємніше спілкуватися з друзями, хоч і на дурнуваті теми, хоч і їхні розмови не мали особливого сенсу.

Усі понуро сиділи в печері. Марта поступово спостерігала за усіма – Дар’я з Елею тихо перемовлялися, чоловіки сиділи тихо, Ірина понуро сперлася об холодну стіну. Вона узагалі не проявляла лишньої активності в експедиції і зазвичай не була схожою на себе… Хоча потім, серед друзів, була звичайною стервою, якою її звикли бачити. І поводила себе голосно, привертала увагу, про щось секретничала з Нікою, була зазвичай такою емоційною, що ледь блискавки не метала (у прямому сенсі). А тепер… що на неї найшло у цих експедиціях? Невже таку роль відігравала ненаявність дружків?

Аліна ходила по печері туди-сюди. Усі чекали, коли припиниться буря, але дощ навіть наміру не мав закінчуватися. Важкі краплі усе падали й падали, ударяли по землі, по скелястому камінні, цокали на краю печері, а тоді луною роздавався цей звук… І вони чекали.

– Давайте ставити намети, – у печері луною роздався голос Сергія. – Все одно до ранку ця злива не закінчиться.

Усі мовчки погодилися. Засинати довелося під шум дощу, грому та завивань вітру. Марті здавалося, що вона навіть чула, як морські хвилі розбивалися об скелі… розболілася голова, вона ледь змогла заснути. Але все одно серед ночі прокидалася й вслухалася до зливи. Вона не припинялася.

Нарешті, під ранок, Марта змогла добре поспати, але не довго, бо зовсім скоро усіх попіднімали. Дощу вже чути не було…

– Сонце, – пробурмотіла Лора.

Краплі, залишки страшної зливи, виблискували на промінцях раннього сонця, що піднімалося з-за лісу. Усі поволі стали висуватися з печери.

– Дослідження ми припинимо, – мовив Євгеній Дмитрович. – Після дощу важко буде що-небудь робити… ґрунт вологий, трава мокра, тут повно болота – не найкращі умови. Тому повертаємося.

– Ідемо до катера, – Сергій повів усіх за собою. – Добре, що я його залишив у досить безпечному місці, тож він має бути у повному порядку…

– Цікаво, Артуре, що сталося з твоїми приладами? – щебетала Аліна. Настрій у неї піднявся разом із першими промінцями сонця. – Тими, які ти тут встановив. Помилилися, неправильно визначили погоду?

– Я не знаю, що трапилося, – відрізав хлопець. – Мої прилади ніколи не помилялися. Можливо, якісь перепони в обробці даних.

– Може, варто було сходити і провірити їхню справність? – запропонувала Ірина.

– Не цього разу, – відмахнувся Артур. – Сказав же керівник, несприятливі умови для експедиції.

Вони зупинилися. Сергій уже зайшов у воду, але… завмер. Роззирнувся. І розгублено обернувся до решти. Марті здалося, що на його обличчі застигло недорозуміння.

– Що трапилося? – гукнув Євгеній Дмитрович.

Сергій мовчки почалапав з води, до групи. Тепер вираз його обличчя був таким, наче він з’їв дуже кислого лимона.