Розділ 11. Знак на скелі

ЗНАК НА СКЕЛІ

«У світі немає нічого абсолютно помилкового. Навіть зламаний годинник двічі на добу показує точний час».

Пауло Коельо

Минуло ще кілька експедицій. Марта весь час брала з собою книгу «Руни», про всяк випадок, та на жаль, вона так і не пригодилася – дівчина не зустріла більше ніяких знаків на острові. Тому вирішила більше не тягати за собою великий вантаж у вигляді товстелезної книги. І звісно ж, як і мало трапитися за усіма законами Мерфі, наступної ж експедиції вона наткнулася на візерунчастий золотистий знак, прямо на скелі.

Експедиція цього разу нарешті заплила з іншого краю острова. Минулий раз вони якраз дослідили цю частину ділянки, а Сергій підібрав удале місце для того, щоб зупинити катер. Тут берег був скелястий, і не дарма, адже зовсім поруч були скелі. Виходити на землю треба було обережно, щоб випадково не пошкодитися об небезпечні камені. Звісно, Макс завжди міг залікувати поранення, та не варто дарма витрачати багато енергії…

– Нарешті ми нормально зможемо дослідити цю частину острова, – видихнула Аліна.

Інша сторона вже була чудово досліджена експедиційною групою – вони навіть побували на півострові поблизу затоки, у якій зупиняли катер. Щоб до нього дійти, треба було подолати болото, тож це була ве-е-ельми цікава експедиція. Там, до речі, виявилося багато приземкуватих і розлогих темно-червоних грибів, яких прозвали кексиками за їхній солодкий смак. Вони відносилися до мирних і корисних, їх Марта вивчала ще у кінці першого курсу… От тільки умови для вирощування цих грибів були непростими, але тут їх виявилося якраз достатньо – от вони і розплодилися.

За болотом, на півострові, виявили просторий степ, де зовсім не росли дерева… проте було повно органіксових рослин! У тому числі, й оргалени, й оргари. З такими злющими очиськами, загрозливими пащами, що одразу захотілося дременути назад у болото… хоча, це була не найкраща ідея – бігати по болотах. Там треба було ступати обережно.

До загрозливих оргарів вони не наближалися, але Артур на окраїні, де було поменше цих рослин, установив якісь свої станції, і на тому дослідження півострова завершилися.

І ось, нарешті, вони дісталися цієї заповітної частини острова – того місця, де починалися скелі. Вони тут бували минулої експедиції, коли катер зупинили трохи в іншому місці, тому з ночівлею вони встигли саме сюди дійти. От тільки толком тут усе не розгледіли – лиш придивилися місце для успішної зупинки катера, та на цьому й усе…

– А тут видно, що вже гори, – мовила Лілі, обережно обходячи гострий камінь, що стирчав з води. – Ми будемо й скелі досліджувати, правда ж?

– Ми усе будемо тут досліджувати, – підморгнув Євгеній Дмитрович. – А он туди я планував піти наступної експедиції.

Тут стелилися дрібки темно-зеленої шовкової трави. Іноді визирали голівки вістрід – фіолетові напіврозкриті тверді квітки, міцні, неначе шкарлупа горіха. Та коли вони тріскали, означало, що плід дозрів – жовтогаряча гладка ягода, що майже не мала шкірки. Квіти мали фіалкове забарвлення, а іноді блакитне чи червоно-рожеве, вони належали до простого мирного класу. Марта їх помилково вирощувала, коли намагалася створити органікса – ці рослини були чимось схожі. Молоді вістріди мали м’яку квітку, яка з часом твердішала, а тоді ставала геть міцною і тріскала лише при повному дозріванні плоду.

Експедиційна група рушила у бік скель – вони здіймалися високо… Марта аж закинула голову, щоб розгледіти їх, і зачепилася поглядом за небо – сьогодні воно було не таке чисте, як зазвичай. Де-не-де кучкувалися пухнасті хмарки, одна з них саме затулила палюче сонце. Подув свіжий вітерець, пригнаний з моря.

– Ух, як добре, – видихнула Дар’я, що стояла поруч. – Така спека була, просто пекельна.

– А хіба тобі не подобається сонечко? – примружився Сергій.

– Якщо я руда й веснянкувата, це ще нічого не означає, – пробурчала дівчина. – Звісно, сонце – це чудово… але усього має бути в міру.

Марта тим часом повернулася до розглядання скель. Група поволі просувалася уперед. Знову виглянуло сонце… скелі відкидали довгі тіні – подекуди здавалися чорними, а на сонячному світлі виблискувати сріблястим.

Погляд зупинився на сяйливій цяточці, десь угорі в щілині між скелями, де саме була чорна тінь. Марта завмерла. Цятка сяяла, і якби не тінь саме зараз і в цьому місці, то навряд чи вона її там помітила…

Марта підійшла ближче, як тільки могла, – нарешті вона знову побачила на цьому острові знак, і це ніяк не могло бути щось неважливе. Дівчина видерлася на камінь і примружилася, аби чітко розгледіти його й запам’ятати візерунок (книгу ж вона не взяла!). Та він, загалом, був не таким і складним – контур кола обплітали шипові ліани, які Марта добре знала з уроків лісознавства, а з плетеного візерунку, що грав роль землі, стирчав вертикальний стовп, навколо якого легким витком обплітався ланцюг.

– Який цікавий візерунок… – пробурмотіла під ніс собі Марта. Досі вона не бачила його (чи не звертала уваги на нього) у «Рунах».

– Марто, що ти там побачила? – позаду пролунав голос Артура.

– Нічого-нічого, – відмахнулася дівчина й злізла з каменю, на якому стояла. – Просто здалося щось.

Артур лише стиснув плечима й рушив далі, а от Лора, що неподалік прислухалася, обернулася до подруги із запитальним виразом обличчя.