Розділ 10. Третя експедиція

ТРЕТЯ ЕКСПЕДИЦІЯ

«Люди просять мене пророкувати майбутнє, а я хочу всього лише запобігти йому».

Рей Бредбері

Дослідження просувалися тихо-мирно. Очищати ліс отруйних персиків без використання ОЗ було б дуже важко, тому Євгеній Дмитрович вирішив залишити його в спокої, на велике невдоволення Сергія.

– Ми ж майже дісталися скель! – не вгавав чоловік. – Трохи вже могли дочистити, навіть і без здібностей.

– Це може бути надто небезпечно, – вкотре вже повторював Євгеній Дмитрович. – Якщо Марта чи Ратмир не будуть відхиляти отруйні плоди, то ми всі матимемо ризик отримати опіки. А тому експедиції узагалі доведеться припинити!

– І що тепер? Узагалі змінюєш план експедиції?

– Доводиться, – науковець скривився. – Ми підемо в обхід, з іншого боку. Можливо, там ліс зміниться на більш безпечні дерева, тоді ми зможемо піти до скель. А якщо й ні, то дістанемося їх з іншого боку й підемо по периметру.

– Хто знає, а може, увесь острів засаджений цими отруйними персиками, – уїдливо мовив набурмосений Сергій. – Ми що, тоді будемо ходити довкола, намотувати кола?

– На цей випадок я ще не придумав плану.

І через мить Євгеній Дмитрович ще додав:

– Поки що сподіватимемося на краще.

Та не лише один Сергій був невдоволений рішенням голови експедиції. Дар’я також вважала, що можна було в обережно там і пробратися, а Ратмир запевняв, що якщо користуватися своїми силами помалу, то може, нічого й не відбудеться.

Лора ніяк не реагувала, мовчала. Марті на мить спала думка, що та замислилася про можливі скарби, заховані на острові… та ну, чого ця дурна думка ніяк не йде з голови? Після того, як вона сказала… стає дуже смішно, дивлячись на її замислене обличчя.

Цікаво, а що ще може їй прийти в голову?..

Євгеній Дмитрович спочатку повів групу вздовж берега, а тоді, коли ліс неподалік став рідшим і розкрилися ширші простори, вони рушили углиб острова. Під ногами пісок змінився на шовковисту траву, обабіч зникли великі пляжні кокоси, де-не-де лиш виднілися дерева – то звичайні, то отруйні. Траплялися навіть великі, які росли тут, схоже, століттями, а може, і довше… Ці дерева мали широкі темні стовбури й лапаті темно-зелені, майже болотні, листки, неначе в іспанської шовковиці, вони відкидали величезну тінь.

Група просувалася далі, дерева траплялися не часто. Тут був більше степ, або навіть лісостеп… Шелестіла трава під вітром, який тут розгулявся, а Марті здалося, що десь у небі навіть промайнув птах. Цікаво, а які тварини узагалі водяться на острові? Адже на березі тоді вони бачили чимало живності, отже, і в лісі має хтось водитися.

Спочатку йшли трохи вгору, а тоді спускалися донизу. Звісно, поверхня тут була не ідеально рівною – такі собі, горби… Експедиційний загін рухався далі й довго ще не зупинявся. Марта знала – вони шукають гарне місце, щоб розташувати якусь дослідницьку станцію. Ну, але це вже був не її профіль, вона з Євгенієм Дмитровичем мали досліджувати рослинність.

– Тут має бути непогана місцина, – мовила Аліна, указавши рукою вперед. – Зупинимося?

Усі погодилися. Хлопці й чоловіки одразу почали ставити намети для привалу, Дар’я оголосила, що скоро настане час для обіду, тож вони розпалять багаття. Марта зацікавилася тим величезним деревом з лапатими листками. Воно не було схожим ні на дуб, як вважали спочатку, ні на якесь інше знайоме дерево… Можливо, Марта просто ще не вивчала його на лісознавстві?

– Що це за дерево? – вона вирішила поцікавитися у Євгенія Дмитровича.

Той замислено став розглядати рослину. Дерево було величезним і розлогим, росло собі вільно у дикій природі. Лапаті листки були доволі щільними, їхня поверхня блистіла, неначе вони були натерті воском.

– Дуже схоже на паулу… але та має яскраво-червоні плоди, які висвітлювали з-поміж цих листків, – Євгеній Дмитрович зітхнув. – Ти не помічала у цього дерева якихось плодів.

Марта похитала головою. Вирішила про всяк випадок зробити передбачення для цього дерева – а раптом дізнається щось корисне? І не прогадала… Увійшовши у стан яснобачення, схопивши сяйливу нитку дерева й пройшовшись його близьким майбутнім, Марта побачила підказку.

– Не помічала, – повторила вона й усміхнулася кутиком вуст. – Та це не означає, що їх нема…

Вона потягнулася руками до найнижчої досяжної гілки (а вона була досить високо), Марта відхилила лапатий листок і побачила непримітний сірий плід, що мав форму худої витягнутої груші.

– Гляньте, – Марта взяла в руки плід.

– Дивовижно… він справді нагадує плід паули, от тільки колір має сірий. Такий непримітний у цих лапатих листках.

– Паула сіра? – примружилася Марта.

– Можна й так, – біолог усміхнувся. – Звичайну паулу ще називали пурпуроплодом, тож для цієї рослини підійшла ще б назва сіроплід. Візьму у лабораторію, про всяк випадок. Але потім, потім…

Він обернувся й рушив до решти групи.

– Аліно! Що там у вас зі станцією? – пролунав його голос уже далі. Марта вирішила, що їй також не завадило би повернутися до друзів.