Розділ 7. Знаки

ЗНАКИ

«Навчись придивлятись до знаків і прямувати за ними».

Пауло Коельо

До кімнати увійшла Лора, тримаючи в руках мобільник.

– Щойно телефонував Євгеній Дмитрович, – повідомила вона. – До Марти не зміг додзвонитися, тому набрав мене.

– Я забула на зарядку його поставити, – згадала Марта, але з ліжка не встала, далі розглядаючи книгу в руках.

– Отже… – продовжувала говорити Лора. – Є результати аналізу того кокоса. Попросив передати, що слова Марти виявилися правильними – його оболонка була дуже твердою, а всередині виявили рідину ніжно-салатового кольору, досить в’язкої консистенції.

– А вони мали сумніви щодо слів ясновидиці? – пирхнула Лілі, але дівчата проігнорували її слова.

– Ще він сказав, що незабаром буде друга експедиція. Тому нам треба буде підготуватися… Можливо, на наступних вихідних.

– Угу… – мугикнула Марта, а тоді підвелася з ліжка. – Лоро, скажи, що ти тут бачиш?

Дівчина тримала в руках розгорнуту книгу «Світло» й показувала Лорі на поля сторінки.

– Ем… саме тут, де ти вказуєш, нічого, – мовила Лора й вигнула брову. – Чи я не так тебе зрозуміла?

– Ні-ні, все так, – мовила Марта й повернулася на ліжко, знову втупившись у книжку. – Лілі, а ти?

– Я теж там нічого не бачу, – дратівливо промовила білявка. – Марто, у тебе точно дах не поїхав?

– Якщо й поїхав, то уже давно…

– Що ти все завела: «бачиш-не-бачиш»… Це що, якийсь тест на шизофренію? Чи ми не розуміємо приколу.

– Я не розумію, – відмовила Марта. – Нічого не розумію.

Лілі голосно зітхнула й упала на ліжко. Марта підхопилася з ліжка, узяла якийсь клаптик паперу, олівець, і стала щось малювати. Лора зацікавлено заглянула – Марта намагалася відтворити символ, схожий на сонце – круг, від якого відходило багато хвилястих вогняних променів.

– Це що? – поцікавилася Лора.

– Поняття не маю, – щиро промовила Марта й продовжила малювати.

– Чого ти це вирішила намалювати?

– Щоб не забути.

– Марто, ти якась дивна сьогодні…

– Не тільки сьогодні, – вигукнула Лілі. – Це у неї вчора почалося.

– Що – «це»? – не зрозуміла Лора.

– Та… оце. Питає весь час, чи я щось бачу, а тоді робить замислену мордашку, хмуриться…

– У мене не мордашка, а обличчя, – буркнула Марта. – Гляньте, вам цей символ не знайомий?

– Ну… – Лілі зацікавлено глянула на рисунок. – Це нагадує сонце. Або якусь вогняну зорю.

– Сонце і є зоря, – гмикнула Лора.

Марта тихо зітхнула, підвелася з ліжка й вийшла у вітальню, не випускаючи з рук ні книги, ні свого дивного малюнка. Вона розуміла, що ніхто більше не бачить ті символи, які тепер вона стала помічати раз за разом. Тепер такий зустрівся на сторінці книги, і Марта ніяк не могла викинути їх з голови.

– Ти бачиш тут щось? – запитала вона у Ратмира, знову тицяючи в книгу.

– Текст… – Ратмир нахмурився. – Не зрозумів, ти що маєш на увазі?

– Текст і більше нічого?

– Нічого…

Марта підійшла до Макса і задала йому те ж саме питання.

– А що я маю ще бачити? – він запитально глянув на Марту.

Та лише сумно похитала головою. Лілі, що стояла біля дверей, покрутила пальцем біля скроні й повернулася до спальні. Марта всілася на крісло й стала гортати сторінки.

«Може, це якось пов’язане з даром яснобачення? – раптом на думку спало таке припущення. – Треба почитати, може тут щось сказано про це…»

Перше, куди Марта заглянула, був розділ четвертий – про загадки ясновидців. Та там нічого не було сказано про таємничі знаки чи символи… Та й в інших розділах Марта не помітила відповідної теми.

«Потрібно завтра зайти до пані Галини, – майнула думка. – Вона точно має щось про це знати…»

***

Пані Галину Марті вдалося побачити вже на їхньому уроці яснобачення. І найперше, чим поцікавилася Марта, були дивні золотаві символи.

– Символи? – пані Галина замислилася. – Здається, ніколи не бачила щось схоже… А чого ти питаєш?

– Ви впевнені? – Марта щиро здивувалася. – А ось тут ви нічого не бачите?

– Нічого особливого, – жінка похитала головою. – А що трапилося?

– Схоже, у мене їде дах.

– Що?

– Нічого. Яка тема сьогоднішнього уроку?

Вони розпочали звичне заняття, та думки про дивні символи, які ніхто не бачив, окрім Марти, не полишали розум. Ну, хтось має крім неї їх бачити, звісно, якщо вона не шизофренік…

– Марто, ти сьогодні якась неуважна, – мовила пані Галина, схиливши набік голову. – У тебе щось трапилося?