Розділ 6. Перша експедиція

ПЕРША ЕКСПЕДИЦІЯ

«Подорожі вчать більше, ніж що б то не було. Іноді один день, проведений в інших місцях, дає більше, ніж десять років життя вдома».

Анатоль Франс

Катер легенько стукнувся об пісочне дно, коли до берега залишалося кілька метрів.

– Ми прибули, – тишу розрізав голос Євгенія Дмитровича. – Пристані тут немає, тому раджу підібгати штани, щоб не намочити. І взуття також зніміть.

Запанувала очікувальна тиша. Роздавався лише тихий хлюпіт, коли вони йшли до берега крізь воду, а також легеньке погойдування катера на хвилях. Тут було неймовірно тихо, Марті здавалося, що вона чує пришвидшене дихання Лори, що йшла поруч. І було ніякове відчуття, що кожен може почути гучне гупання її серця, що аж вискакувало із грудей від очікування.

Вони ступали на досі незвідану землю. Тут досі не було жодної людини… А може, і були, але точно дуже давно. Тут царювала безлюдна тиша, адже не було ні одної людської душі. Яке ж це захопливе відчуття!

Ось, Марта вийшла на пісок, який незручно налипнув на босі ступні. Дівчина озирнулася довкола – вони опинилися на піщаному березі, неподалік проросла трава, а ще далі виднівся ліс. За ним сизою тінню розташувалися скелясті гори, що майже сховалися в тумані.

– Сергію, карта, – мовив Євгеній Дмитрович.

Досі ще ніхто, окрім нього, так і не зронив ні слова. Усі були зачаровані островом, на який щойно прибули. Можливо, старші вже й подорожували раніше і бували у подібних експедиціях, але нова земля – це завжди зворушуюче.

– Що це там? – тихо запитала Дар’я, вказуючи рукою у густу зеленаву траву. Тоді дівчина прокашлялася, щоб прорізати голос і вже гучніше додала: – Бачите… такі величенькі коричневі штуки. Овальні.

Доки Сергій присів на землю й доторкнувся до неї рукою, намагаючись окреслити обриси острову, інші рушили в той бік, куди вказувала Дар’я. Марта побачила, як із трави вигулькували темно-коричневі, як казала Дар’я, «штуки», та їхню форму скоріше можна було назвати еліпсоїдом.

– Чимось нагадує кокос, – гмикнув Левик, а Марта подумала, що це найбільш вдалий їхній опис.

– Що це таке? – пробурмотіла Аліна, присівши біля них. – Здається, я не знаю таких рослин… їх не знаходили раніше на островах?

– Мені здається, я таких іще не зустрічала, – Марта похитала головою.

– Теж думаю, що якась нова рослина, – Євгеній Дмитрович доторкнувся рукою до підборідка. – Не чіпайте їх поки, ми не знаємо, що це. А раптом, твариноподібне?

Марта задумливо глянула на цю знахідку. Їх тут у траві було повно, і схоже, це був якийсь плід. Ззовні він і справді нагадував звичайнісінький кокос, лише був трохи витягнутим. Також його поверхня була трохи волохатою… На цих волосках могла міститися отрута. Та з такою ж вірогідністю «кокос» міг бути цілком безпечним.

Євгеній Дмитрович одягнув медичні захисні рукавички, про всяк випадок. Присів біля одного плоду, а тоді мовив:

– Марто… ти могла би спробувати зробити передбачення?

Дівчина усміхнулася і кивнула – заради цього вона тренувалася. Заплющивши очі, вона налаштувалася й увійшла у стан яснобачення. Ось, у «кокоса» з’явилася невелика золотиста волосинка, Марта вхопилася за неї і побігла уперед у майбутнє рослини.

Друзі спостерігали за нею, намагаючись не заважати. Вона просиділа якусь хвилину так – із заплющеними очима, уся зосереджена. А тоді різко «прокинулася» і промовила:

– Здається, він досить безпечний. Але має дуже тверду оболонку, її буде важко розломити. Усередині якась зеленава рідина, але досить в’язка.

– Хм… зрозуміло, – повільно проказав Євгеній Дмитрович. – Я візьму цей плід, як екземпляр, і віднесу в лабораторію – хай там уже розбираються. Але зірву його трохи пізніше, раптом зіпсується.

Тим часом Сергій закінчив з картою, він віддав керівнику папірець, де приблизно окреслив границі острова.

– Усередині є водойма, – мовив чоловік, тицяючи в «карту». – Озеро, мабуть… а ось тут щось схоже на півострів, а також затока. Схоже, якраз у неї ми й запливли. Також з іншого краю острова високі гори, скелясті. Не знаю, чи буде зручно запливати з того берега. Але там є більш-менш нормальна місцина, де можна зупинитися.

– Якось сходимо туди у розвідку пішки і все дізнаємося більш детально, – кивнув Євгеній Дмитрович. – Дякую.

– Куди ми тепер підемо? – поцікавилася Лора, роззираючись довкола.

– Думаю, розвідаємо ліс. Підемо сьогодні в ту сторону… глянемо, наскільки цей ліс великий і що міститься за ним.

Пройшовши ще трохи, вони зайшли у ліс, між високих густих дерев. Тут все до жаху заросло, вкрилося непрохідними чагарниками. Спершу здалося, що тут лише звичайні дерева, але Марта зі здивуванням помітила деревця з невеликими округлими блискучими листками, під якими ховалися лимонно-жовті плоди.

– Це ж отруйний персик, – мовила Марта, трохи наблизившись.

Вона не помилилася. Якщо глянути далі, то ліс аж кишів цими ядовитими рослинами. Група зупинилася.

– Думаю, похід у ліс доведеться відкласти на потім, – сумно повідомив Євгеній Дмитрович. – Наступного разу приїдемо сюди з відповідними інструментами, аби безпечно пробратися лісом.