Розділ 5. Подорож

ПОДОРОЖ

«Те, у що ти віриш, стає твоїм світом».

Річард Матесон.

– Добре запам’ятайте цю рослину – вона може бути більш небезпечною, ніж здається на перший погляд, – професорка Юлія демонструвала студентам розлоге персикове дерево з яскравими лимонними плодами. – Отруйний персик – це так його називають… у народі. До його плодів небезпечно доторкатися – вони містять отруйні речовини на своїх волосках, тому вам одразу може стати погано… а їсти їх тим паче не треба. Звичайно, їх ви майже не побачите у звичайній природі, а от на територіях обдарованих варто бути обережним. Звісно, з цих персиків утворюють чудові добрива, тому де-не-де їх вирощують. А також вони можуть зустрітися на загублених островах, – професорка глянула на Марту й підморгнула: – А я знаю, що деякі з вас уже незабаром вирушать в експедицію туди.

Уроки лісознавства Марта любила – коли було тепло, вони проводилися на свіжому повітрі, а іноді й у лісі. Професорка Юлія показувала багато цікавих рослин – як і корисних, мирних, так і небезпечних. Саме зараз вони проходили класи отруйних рослин середньої небезпеки. Та якщо через плід в організм отрута потрапляє лише при самому доторку, то Марті вже й страшно було уявити, які ж ті рослини вищої небезпеки…

– Ще одна цікава рослинка – отруйки, – професорка показала досить великі жовто-фіолетові квіти із загостреними пелюстками. – Вони дуже нагадують стефанки, з яких заварюють цілющий чай, але ці мають загострені кінчики, бачите? Саме на цих кінчиках і міститься отрута, тому до них також краще не доторкатися. А якщо вже ненавмисне зачепили її, то треба добре обробити руки, щоб потім отрута не потрапила на слизові частини. Та якщо вже будуть ознаки харчового отруєння, хто знає, що чудово підійде для першої допомоги?

– Настій із стефанок, – першою мовила Василина. – Вони чудово допомагають проти отрути.

Марта, яка в той же час теж хотіла це сказати, насупилася. Василина завжди випереджала її…

– Ага, тільки головне не помилитися і знову не зірвати отруйну, – додав Ратмир, і серед учнів покотився легкий смішок.

– Так-так, – професорка Юлія і собі усміхнулася. – Тому краще бути обережним. Ну, а на сьогодні я вже завершую, можете бути вільними.

На сьогодні це був останній урок у групі «А», тому усі могли йти додому… але не Марта, адже у неї був призначений урок яснобачення разом з пані Галиною. Додатковий. Потрібно було більше тренувань перед майбутньою експедицією…

– До зустрічі, – кинула Марта друзям, покидаючи їх.

– Повертайся живою, – пожартував Ратмир і змахнув уявну сльозу.

Марта пирснула в кулак і побігла на заняття з пані Галиною. Вона просила надто не затримуватися, адже потім вона має ще якісь справи. Тому Марта вимушена була поспішати.

Перед нею стояла вже знайома коробка, а пані Галина щось переглядала на паперах. Кивком жінка привіталася і мовила:

– Кажи, що у коробці.

Марта ледь помітно зітхнула і спробувала сконцентруватися, заплющивши очі. Цей рух вона вже звикла робити перед початком передбачення, він став своєрідним початком концентрації. Пані Галина казала, що це навіть добре… Організм уже виробив звичку налаштовуватися на роботу, коли Марта закривала очі й робила вдих, тому дівчина ставала цілком сконцентрованою.

Поволі вона пригадала той урок, коли пані Галина розповідала теорію.

– Ти просто повинна дізнатися, що у коробці. У майбутньому ти точно це знатимеш, тому просто отримай ці знання наперед. Це єдина ймовірність, тобі просто потрібно її побачити, вловити… Майбутнє у коробки є лише одне – ти її відкриєш і побачиш, що усередині.

– Але ж я точно не знаю, як саме вона відкриється, – мовила тоді Марта. – І коли саме вона відкриється…

– А тобі й не треба це знати, – пані Галина загадково усміхнулася. – Тобі потрібно дізнатися лише що у коробці. Єдиний предмет, який ніяк змінитися не може.

– Суть полягає в тому, щоб зазирнути в майбутнє і назвати той факт, що на теперішній час невідомий, – пригадала Марта.

– Саме так. Злови ту ниточку буття коробки, заглянь, що у ній, навіть не розкриваючи її.

На словах, звісно, це було легше. Але Марті довелося потратити багато зусиль, щоб у неї вперше щось вийшло… та навіть тепер вона не могла гарантувати, що все вдасться, адже передбачення давалися через раз.

«Я повинна навчитися це робити, – говорила собі Марта. – Я маю відточити цей навик. В експедиції іншого виходу немає… я просто зобов’язана робити це бездоганно, щоб не підвести команду».

Звісно, до «бездоганно» ще було дуже далеко, та Марта старалася з усіх сил. Увійшовши у стан яснобачення, вони трохи привідкрила очі й глянула на коробку. Їй потрібно знайти цю «ниточку»… пробігтися по ній далі, побачити, як розгортатиметься майбутнє цієї коробки. Усе довкола трохи підсвічувалося жовтуватим сяйвом, зовнішні звуки притуплювалися, задній план розмивався… вона бачила лише коробку перед собою і невеликі сяйливі крапки, що пурхали довкола.

Ось вона. Тонесенька, мов павутинка, золотава ниточка. Марта подумки схопила її й почала тягнути вперед. Вона побачила, як усе довкола зарухалося – коробка поволі відкрилася…

Марта втомлено відкинулася на кріслі. Пані Галина запитально глянула на неї.