Розділ 2. Зустріч

ЗУСТРІЧ

«Світ — це книга. І хто не подорожував по ньому — прочитав у ній лише одну сторінку».

Августин Аврелій

Марта постукала у двері. Друзі позаду неї принишкли, чекаючи, коли їм можна буде увійти. Кабінет директора Національної дослідницької групи, Чернікова Костянтина Васильовича…

– Заходьте, – пролунав голос з середини.

Марта обережно прочинила двері й ковзнула досередини. За нею голови ввіткнули друзі. Чоловік сидів за столом і розглядав свої папери, Марті вперше довелося побачити його наяву, адже до цього вона лише розмовляла з ним по телефону. Директор був не надто високим з ріденьким темним волоссям, посередині виднілася лисина. На носі були невеличкі квадратні окуляри. Костянтин Васильович глянув на них і приязно усміхнувся:

– О, це ви. Ясновидиця та її друзі.

Марта ніяково усміхнулася й кивнула. Директор центру призначив їм на сьогодні зустріч з керівником майбутньої експедиції та рештою команди, яку набрали.

– Виходьте у двір, на спортивний майданчик, – мовив Черніков. – Євгеній Дмитрович казав зібрати усіх там… Він сам підійде десь за хвилин п’ять, тож чекайте.

– Добре, – кивнула Марта, покинула кабінет і звернулася до друзів. – Нам на спортивний майданчик.

– Це, мабуть, десь позаду будівлі, – припустила Лілі. – Бо я його не бачила.

– Тут є задній вихід? – мовив Левик. – Щоб не оббігати цей величезний центр.

– Має бути, – зітхнула Марта.

Будівля Національного дослідницького центру була справді величезною. Важко уявити, скільки тут людей працює, скільки груп, скільки ведеться досліджень… Вони співпрацюють з іноземними групами, проводять експедиції не лише на загублених островах, а й на інших нерозвіданих частинах планети. Це й старовинні будівлі, що були побудовані древніми обдарованими, і всі таємничі загадки Землі, які до цього не могли пояснити без долі фантастики чи містики. Навіть на території України знайшли кілька таких місць…

Але експедиція, у яку хочуть взяти Марту, полягала у дослідженні загубленого острова. Вона порівняно більш-менш безпечна для початківців, а також там знайшли найкраще застосування дару ясновидиці. Адже на загублених островах часто знаходять нові рослини та речовини, вплив яких на людину може бути непередбачуваним. Мартине завдання полягатиме у тому, щоб наперед сказати, що є безпечним, а що ні. Хоча вона це ще не навчилася досконало робити, але пані Галина пообіцяла, що докладе максимум зусиль, щоб навчити Марту цьому розділу яснобачення.

На щастя, друзі виявили окремий вихід на задній двір і вже незабаром опинилися на спортивному майданчику. Тут ще нікого не було, окрім них, лиш десь неподалік доглядав за клумбами працівник.

– Отже, нашого керівника зватимуть Євгеній Дмитрович? – перепитала Лора.

– Угу, – кивнула Марта. – До речі, а хто в курсі, які люди потрібні для експедиційної групи?

– Науковці, у першу чергу, – мовив Макс. – А також лікар, технічні працівники, кухарі…

– Дай-но вгадаю, ти будеш лікарем? – Лілі глянула на брата.

– А ким же іще? – усміхнувся той. – У мене рік досвіду роботи медпрацівником, а цього виявилося достатньо. До того ж, з моєю здібністю…

– Не зазнавайся, – штрикнув його Ратмир, а Макс лише пирхнув. – Мене, до речі, взяли в ролі помічника технічного працівника.

– А я ще не знаю, ким мене оберуть, – мовила Лілі. – Сказали, що на місці розберемося.

– Я буду практикуватися на науковця, – Лора легенько усміхнулася. – Все ж, я бажала бути дослідником ще з минулого року…

– Ми знаємо, – засміялася Марта.

Розмову перервала чиясь постать, що підійшла до друзів. Марта глянула на чоловіка – він був досить низеньким, мав світло-русяві скуйовджені кучері, які рудизною виблискували на сонці. На ньому була звичайна світла сорочка з коротким рукавом не заправлена в коричневі брюки. Вигляд чоловік мав дещо недбалий, але він приязно усміхався, а великі сірі очі легенько примружилися від сонця і з цікавістю розглядали шестірку друзів.

– Вітаю, – промовив чоловік. – Якщо я не помиляюся, то ви – практиканти із Коледжу для обдарованих?

– Уже Університету, – виправила Лора.

Марта й сама не могла звикнути, що їх перевели на третій курс, а отже, тепер вони навчалися в Університеті. У ньому вони мали вчитися ще п’ять років… Будівля була з’єднана з Коледжем, але молодші курси не допускалися на територію Університету, особливо, перший курс. Марта сумуватиме за старим корпусом… і за балкончиком зверху. Тепер у них будуть зовсім інші аудиторії, Макс казав, що з’явиться новий предмет – астрономія. Схоже, навчання на третьому курсі буде не менш цікавим.

– Добре, – тим часом кивнув русявий чоловік. – Мене звати Стригун Євгеній Дмитрович і я буду головним у нашій експедиційній групі.

Марта помітила, як позаду підійшов ще один незнайомець, значно вищий за цього Євгенія Дмитровича. Та й худорлявий якийсь. Здається, він узагалі був повною його протилежністю – темне гладке волосся було обережно причесане набік, очі були напівприкриті й зверху оглядали усіх довкола. Він був одягнений суто по-діловому, навіть у таку спеку спромігся одягти піджак.