Розділ 20. З іншого світу

З ІНШОГО СВІТУ

«Найвеселіше в житті – це коли в тебе стріляють і промахуються».

Вінстон Черчилль.

Запала німа тиша. Марта нишком переводила погляд то з Лори на дивного чоловіка, то знову на подругу. Очі у них і справді були схожі… але й інші чоловіки, що стояли трохи позаду першого, а також висока жінка, також мали червоні очі. Багряні, навіть можна було б сказати. І як би це дивно не звучало, у темряві вони немовби сяяли пурпуровим відблиском…

– Що ти тут робиш? – першим порушив ніякову тишу чоловік, якого Лора щойно назвала батьком.

– Це я б у тебе мала запитати… – Лора насупилася. – Якого чорта тут взагалі відбувається?

– Слідкуй за виразами, хоча я розумію, що ти здивована, – суворо проказав чоловік.

– Здивована?! Ти серйозно думаєш, що я саме здивована?! Та те, що в мене мову відібрало буквально на кілька хвилин – це вже важко назвати «здивуванням»! Я просто… та тут навіть слів не вистачає.

Чоловік гучно зітхнув. Видно було, що він не знав, що сказати у такому випадку. Тому слово взяла жінка у строгому діловому костюмі. Її темне волосся було зібране у високий кінський хвіст, який робив її ще більш високою.

– Дозвольте, я вам трохи роз’яснити ситуацію. Нам дуже прикро, що ви потрапили в таку ситуацію, адже ми воліли б не розкривати нашого існування. Але схоже, так було передбачено Долею. Тим паче, за твоєї участі, – вона суворо глянула на Марту, – усе рано чи пізно виплило б назовні. Тому одразу до діла. Той могутній дух, Примарра, був вивільнений зрадником, що заховався десь серед нас… Ціллю його була ясновидиця Марта Гаврилюк, та в процесі потерпіло ще кілька невинних осіб, за що ми дуже перепрошуємо. А ми – із одного з шести суміжних світів, світу Долі.

– Що? – вихопилося у Марти.

– Те, що й почула, – штрикнула її Лілі. – Мама щось казала про інші світи…

– Саме так, – продовжила жінка. – Спільно з вашим світлом співіснують ще п’ять інших. Усі вони – мов грані куба, кожна не може існувати окремо від іншої. Але це дещо більше, ніж плоскі грані, це окремі тривимірні простори, що разом складають…

– Четвертий вимір, – здогадалася Марта. – Десь я читала таку теорію, але не думала тоді, що це правда.

– Мій дід був досить близький до розгадки, але вам, людям, замало уяви для того, щоб усе це усвідомити, – мовив батько Лори. – Є такий собі міжпростір, у якому існують окремі простори… і не лише наші основні світи. Є багато невеличких клаптиків, як отой острів, на якому ви були минулого року. І є багато ребер, ниточок, допоміжних частин, з якими усі ці простори співіснують. І по них, звісно, можна переміщатися.

– Що ми нещодавно й зробили, виникнувши з хмари, – чоловік зліва хихикнув. – І та межа, через яку ти, дівчинко-привид, проходила – це також ребро, прохід між світами.

– Гаразд, з цим зрозуміло, – кивнула Марта. – Отже, ви… зі світу Долі, я правильно запам’ятала? І якщо не помиляюся, одна особа також із вашого світу…

– Володимир Семенович, – здогадалася Лора. – Точно, у нього також були такі червоні очі…

Так, Марта помітила, що червоні очі – якась особлива прикмета цих людей.

– І він постійно щось торочив про Долю, – додала Марта. – Але він зараз не серед вас… ви знаєте такого?

– У світі Долі не носять такі імена, як у вас, – проказала жінка. – Мене звуть Шезел, приміром. А той, про кого ви говорите, мабуть використовував псевдонім…

– Скоріше за все, це він і заварив усю цю кашу, – скривився один із чоловіків, що досі мовчав. – Пацюк…

– Так, прикро визнавати, але серед Верховних з’явився той, хто втручається у ваш світ. І намагається змінити Долю не його людей, – батько Лори скривився. – Ці деталі поясню згодом. А зараз потрібно розібратися з проблемкою, – він вказав на Лілі-привида.

Та вмить здригнулася.

– Мене ж… іще можна повернути?

– Можна. Лоро, – він обернувся до своєї доньки. – Та книга досі у тебе?

– Книга! – Лілі ляснула себе по лобі. – Точно, вона тут.

Вона підлетіла до столика. Саме там Марта й залишила книгу-з-пісочним-годинником. Лора пригадала, як батько бачив її ще перед від’їздом у Францію. Отже, він тоді вже щось здогадувався і тому почав допитуватися…

– Але ж… вона пуста, – промимрила Лора.

– Це для нас вона пуста, – промовив чоловік. – А примари і ті, хто побував на межі, можуть бачити те, що у ній написано. Цікаво, правда? Адже ця інформація саме для них… і її можна побачити лише після смерті. Але без допомоги зовнішнього світу ніяк не повернутися до життя, так іронічно, – він засміявся. – Той, хто це придумав, справжній монстр… але в даному випадку, усе склалося так, що ви маєте з нею зв’язок, а також рідкісний парадокс, що вона має астральне тіло поза межею, у вашому світі. Точно не знаю, що тут відбулося, але все пішло вам на користь…

Лілі розгорнула книгу. Вона минула першу сторінку, що була заповнена знаками, які намагалася розшифрувати Лора, почала гортати сторінки далі. Звісно, за допомогою телекінезу. Якась інша примара, що не має такої здібності, не змогла би гортати книгу, її пальці просто пройшли б повз. У цьому випадку, можна сказати, Лілі знову пощастило.