ЛІЛІ
«Сенс життя не в тому, щоб чекати, коли закінчиться гроза, а в тому, щоб вчитися танцювати під дощем»
Вівіан Грін
Йому було шість, а їй – п’ять. Вона ще навіть в школу не ходила, а Макс якраз пішов у перший клас… тому спогади туманні.
Але мати запам’яталася їм доброю та лагідною… спогади, що пов’язані з нею, були лише приємними. Вона була мов сонце. І дивлячись на її фото, що стояло у рамці удома, згадувався лише хороший образ чогось ніжного й теплого. Звісно, якщо людини вже давно немає на світі, важко пригадати її погані сторони.
Та можливо, того поганого у ній і справді було зовсім мало. Для них вона – матір, найдорожче, що є у світі.
Сніжанна Марченко, як і її чоловік, Дмитро Марченко, працювала у одній фірмі, де час від часу потрібно було виїжджати за кордон для співпраці з іноземними працівниками. І одного разу літак, у якому Сніжанна поверталася додому, потрапив у аварію і розбився. Там ніхто не вижив, усі загинули. У тому числі, і мати Макса та Лілі.
Сніжанна мала майже таку ж зовнішність, як і Лілі, тільки очі були сірого кольору. Добра й ввічлива, просто прекрасна людина… незамінна працівниця фірми, найкраща дружина та чудова мати, про яку можна лише мріяти. І на жаль, така людина, що є одна на мільйон, загинула досить молодою.
Ті важкі часи минули. З тим, що вона загинула, довелося змиритися і продовжити жити далі, оберігаючи одне одного. Тому сестра для Макса була найдорожчою… як і він для Лілі. Батько піклувався за обома дітьми разом зі своєю двоюрідною сестрою, що не мала власної сім’ї і практично замінила дітям матір на весь подальший час.
Саме так Макс усе й розповів Марті. І та, на жаль, нічого особливого у цій історії для себе не відкрила, такого, що могло б якось допомогти Лілі…
– Скажи, – після невеликої паузи промовив Макс, – що конкретно ти бачила у снах? Я маю на увазі те, що стосувалося Лілі…
– Вони усі були різні. І нічого конкретного. А цей образ жінки… він з’являвся лише раз.
– Тобто…
– Тобто, я не впевнена, що це взагалі якось причетне до смерті Лілі. Але я намагаюся вхопитися за все, що можу…
– Якщо чесно, останнім часом Лілі дивно себе поводить. Завмирає, дивиться в одну точку… здригається від раптових звуків.
– А якщо ще взяти до уваги той випадок, коли вона намагалася «вийти» у вікно…
– Коли це таке трапилося?!
– А ти не знав? – Марта здивовано вигнула брову. – Цікаво… я думала, тобі хтось розповість. Лора одного разу прокинулася від того, що Лілі прочинила вікно й от-от в нього не вистрибнула. Потім казала, неначе їй щось привиділося…
– Вона ніколи уві сні не ходила, – хлопець набурмосився. – Чого ж ти раніше не розповіла?
Та й справді – чому? Може, тому що вони досить рідко бачилися? А остання їхня зустріч ще до балу… була не надто приємною.
– Кажеш, привиділося… – він замислено підвів погляд угору. – І ти бачила щось типу привида нашої матері, коли вибігла на дах, так? І уві сні бачила його…
– Так. Саме уві сні про смерть Лілі.
Здавалося, Макс стискався щоразу, коли чув словосполучення «смерть Лілі». А для Марти вони вже лунали спокійно й звично, як скажімо… гаразд, тут потрібне словосполучення підібрати буде важко.
– Не хочеш у Лілі розпитати про це? – запропонував Макс.
– Жартуєш? – Марта саркастично пирхнула. – Ми вже з нею більше року не розмовляємо. І ти хочеш, щоб я у неї про щось розпитала. Може, потім їй і про її долю розповісти?
– Ні, не треба…
– Може, сам розпитаєш? Ти ж брат її, як не крути.
– Це так, але… мені здається, мені вона не розповість.
– Чому ж це?
– Ви з нею чимось схожі. Вона побоїться зі мною поділитися хвилюваннями чи дивними видіннями, вирішить з усім впоратися сама.
– Тоді ж чому, цікаво, вона має відкритися мені?
– Не знаю… ви ж подругами були все таки.
– Були, Максе, були. На жаль, тепер вона мене ненавидить. А якщо я розповім їй ще про те, що передбачила смерть, то вона скоріше покінчить самогубством з горя без допомоги всяких привидів чи інших містичних сил.
– Може, вона вирішить вижити, на зло твоїм передбаченням?
– Ха-ха, як смішно, – Марта закотила очі, а тоді втомлено зітхнула й упала на ліжко. – Боже, якби ж я знала, як мені вчинити правильно…
– Так ти ж ясновидиця. Візьми й… передбач.
– От знаєш, так і зроблю. Тільки йди вже додому. Скоро сусідки з балу повернуться… та й пізно вже якось.
– Тоді добраніч.
– Навзаєм…
Коли у кімнаті запанувала тиша, Марта зібралася з думками й створила у повітрі три знаки – сонце, свідомість та око (останнє для того, щоб бачити нитку долі). Таким чином увійшовши у стан яснобачення, не встаючи з ліжка, вона опинилася серед сплетіння доль. Цього разу вона хотіла перевірити свою долю…