Розділ 16. Надія

НАДІЯ

«Той, хто ніколи не сподівався, не може зневіритися».

Бернард Шоу

Макс не одразу помітив, що Лілі кудись поділася. Лише згодом побачив, що не може знайти її серед натовпу. Левик сказав, що хвилин з десять тому бачив її біля виходу, можливо, вона вийшла «у свої справах» і вже скоро повернеться.

Цікаво, що Марти також не було ніде видно. Макс бачив Лору, але дівчини у ніжно-жовтій сукні ніде не було. Хлопець вирішив підійти ближче й про все поговорити з Лорою.

– Так, вона хвилин… ну, з десять хвилин тому сказала, що їй кудись треба, і побігла до виходу, – замислено промовила дівчина. – А що таке?

– Та нічого такого, – відмахнувся Макс.

Але чогось його це насторожило. Він вирішив підійти поближче до виходу, щоб стовідсотково перестріти там Лілі, яка мала би скоро повернутися. І про всяк випадок у неї запитати, чи не бачила вона Марти.

Минав час, Макс уже починав хвилюватися. Він вештався туди-сюди біля входу чекаючи, коли нарешті повернеться Лілі. Кілька разів оглядав залу знову й знову, щоб пересвідчитися, що сестри немає там. Затримується…

– Чого ти тут стовбичиш? – пролунав ззаду голос.

Це вона! Але чомусь не в настрої.

– Хвилювався, куди ти поділася, – чесно відповів Макс. – Щось трапилося?

– Н-нічого.

Лілі насупилася й відвела погляд убік.

– Ти випадково Марти не бачила?

– А тобі вона навіщо здалася?! І взагалі… я вже втомилася, піду спати.

Отже, бачила. Інакше чого вона так сердито відреагувала?

Чомусь волосся Лілі було розтріпаним. Макс обережно торкнувся її руки – холодна. Неначе вона щойно була на вулиці і сильно змерзла.

– Де ти була?

– Я… не важливо. На даху була, свіжим повітрям дихала.

На даху? Якщо так… то треба туди піднятися. Марти досі ніде не видно.

– Якщо втомилася, іди в гуртожиток, – промовив Макс. – Одягайся, більше не виходь на вулицю в такому вигляді, там же мороз. А я ще трохи затримаюся.

Відправивши Лілі до гардеробу, Макс піднявся сходами догори. Колись їм довелося побувати на даху на одній із пар мистецтва. На диво, двері були прочинені і звідти віяло холодним повітрям.

Тут була невелика площадка, оточена гостроверхими дахами замку. І майже на краю непорушно сиділа Марта, задумливо дивлячись кудись у далечінь. Ну тут і холод… чого вона там зависла? Щось трапилося?..

– Марто?

Вона помітно здригнулася й обернула голову. Її погляд… наче був якимось пустим. А на обличчі застигла легка усмішка.

Макс стривожено підійшов до неї. Щось тут було негаразд. Усе було підозріло дивним.

– Що трапилося? Чого ти тут сидиш? Мороз же… ходімо всередину.

Він вхопив її за руку, як здавалося, заледеніла. Марта легко підвелася й повільно покрокувала за Максом до у замок. Хлопець зачинив за собою двері на дах.

Марта досі не мовила ні слова.

– Ти не хочеш нічого розповісти? – насупившись, запитав Макс. – Що ти там робила?

– Я… рада.

Макс запитально нахилив голову.

– Як добре, – повільно продовжила вона тихим голосом, – що все… не закінчилося сьогодні…

– Ти про що?

На мить він побачив, як на її щоці зблиснула сльоза. Та що ж, чорт візьми, відбувається з нею? Переохолодилася? Голову надуло?

– Вибач, – мовила Марта. – Я ж так нічого тобі й не пояснила. Зараз, зачекай…

Її голос тремтів. Видно було, що щось таки сталося. І важко пояснити – хороше щось чи погане. Марта навіщось торкнулася руки. Тоді викликала світло й сплела сяйливі ниточки у знак. А потім він з’явився на передпліччі, ставши ледь помітною золотавою руною. Цікаво, а він і раніше там був? Якщо подумати, у Марти завжди був одяг з довгими рукавами, та й знак цей зараз не надто помітний…

– Що він означає? – запитав Макс.

– Ця руна… сковує почуття і сильні емоції.

Вмить голос Марти перестав тремтіти. І Макса нарешті осяяло, що ж було не так.

Останній рік голос Марти був спокійним, холодним. Вона рідко усміхалася, але якщо й робила це, то вимушено. Або з іронією. А що вже казати про сльози… вона геть не виявляла емоцій.

І виходить, що не просто так.

– Навіщо? Навіщо тобі цей знак?

– Про це потім. Я хотіла розповісти тобі дещо інше. Я… повинна була розповісти це раніше, але не змогла. Сьогодні… сьогодні все ледь не закінчилося.

Макса це починало бісити.

– Можна конкретніше, – стримано процідив він.

– Лілі… – Марта затнулася.

Вона думала, як би це правильно сказати. Але потім вирішила повідомити про все, як є.

– Лілі скоро помре.