Розділ 12. Смерть

СМЕРТЬ

«Багато людей бояться смерті і темряви з однієї причини — вони бояться невідомості».

Джоан Роулінг

Перед нею розкрилося довге сплетіння золотавих ниток, що сяяли у темряві. Усі вони були різні. Але усі спліталися в один вузол.

Це Доля. Доля, якої не оминути. Подія, яка все одно трапиться, як би ти не намагався її змінити. Це її шлях, це кінець. Кінець для Лілі…

Виринувши із цього простору, Марта неначе піднялася з глибокого дна океану на поверхню. І що тепер?

Марта знала, що так усе трапиться. Що минувши стільки старань та спроб знайти долю Лілі, вона все одно не знайде виходу. Все одно вона… загине. І все одно досить скоро. Але десь у глибині душі Марта сподівалася, що є ймовірність врятувати її, тому намагалася й намагалася знайти ту ниточку… але усі вели до одного вузла.

Усі шляхи мали одне закінчення. Без варіантів.

І чому ж вона тепер просто сидить на ліжку, втупившись у стіну? Зрозуміла, що це кінець… і не має жодних емоцій? Просто так прийняла це і сидить.

Ні, не прийняла… вона ніколи не зможе з цим змиритися. Хоча сама вже на власні очі переконалася – вона помре.

Та Марта переконувалася у цьому сотні разів! Вона вже більше року бачить кошмарні сни трагічної смерті подруги, уже сотні разів пережила її смерть! І досі не змирилася. І досі не вірила.

Краще би це сталося несподівано. Краще би вона не передбачала цього, так було б у сто разів краще! Усвідомлювати чиюсь смерть і не мати змоги що-небуть зробити… та це гірше усіх мук на світі! Лише цілий рік бачити ці кошмарні сни на власні очі.

Важко було підвестися з ліжка. Важко було пересувати ноги. Куди вона йде? Навіщо?

Навіщо мати дар яснобачення, якщо все одно нічого не можеш вдіяти з ним? Вона так і не зможе врятувати Лілі. Виходу немає, який би могутній дар у неї не був, який би рівень вона не мала…

У ванній кімнаті миготливо увімкнулося світло. Глянувши на себе у дзеркало, Марта не повірила своїм очам – там була звичайна вона.

Звичайна! Зовсім не схоже на ту, хто дізналася про смерть найкращої подруги. Така ж Марта, якою вона була протягом року. Із незворушним виразом обличчя, таким байдужим, що аж бридко.

Ні, це не вона. На неї вирячилася незнайома дівчина з байдужими холодними очима, похмурими рисами обличчя. Ні, Марта знала, що вона геть не така. Її бурштинові очі зазвичай сяяли завзяттям, а на вустах була легенька усмішка. Що це за байдужий погляд? Що за холодний колір очей, немов метал?

Саме у тому й справа – протягом року це була не вона. Якась зовсім інша людина, байдужа холодна дівчина, що захопила її тіло і життя. Яка ненависна особа, породженна знаком на передпліччі. Та клята змія зжирала усі її емоції, не лишаючи і сліду від співчуття, жалості, відчаю, смутку, надії…

Відображення починало її дратувати. Марта ненавиділа цей холодний поблиск в очах. Вона ненавиділа цей похмурий образ…

І коли вдарила кулаком саме в те місце, де було обличчя людини в дзеркалі, полегшення не відчула. Лише біль від уламків розбитого дзеркала.

Коли до ванної кімнати увійшла Василина, вона здійняла галас. Хоча її можна зрозуміти – побачити у ванній дівчину перед розбитим дзеркалом із закривавленою рукою було вкрай несподіваним моторошним і видовищем…

***

Руку залікували. Розбите дзеркало відремонтували. А розбиту душу ні.

Як добре, що є обдаровані, які можуть повертати час для предметів назад. Раз – і розбите дзеркало знову ціле. Шкода, що із серцем так зробити не можна. Чи із пам’яттю. Раз – і Марта вже й не знає про майбутню смерть Лілі, забула про свої переживання та відчай.

Знову пустився снігопад. Сьогодні було жахливо холодно, але Марта все одно стояла на вулиці і проводила поглядом пухнасті сніжинки. Неподалік стояв Макс, якому Марта дякувала за лікування своєї долоні. Це ж треба – ось так не подумавши розбила дзеркало на тисячі уламків…

– Ти сьогодні… – почав було Макс, але потім зітхнув: – …як завжди.

Марта гмикнула. Як завжди…

– Якщо у тебе проблеми, то я просив поділитися ними… а не дзеркала розбивати.

– Таке важко пояснити.

– А ти пробувала?

– Я навіть уявити не можу, як це зробити.

Дмухнув вітер.

– Бал скоро, – мовив Макс. – А ти якась похмура. Невже передбачення не дають спокою? Щось погане має статися?

Марта кивнула. Їй зараз точно не до балу.

Хоча якщо надія вже втрачена… то чом би й не зажити спокійним колишнім життям?

Боже, і коли воно у неї було спокійним?..

– Скажи, Максе, як ти ставишся до смерті?

Здається, це запитання застало його зненацька. Марта й сама не думала, що наважиться таке спитати. Але нехай. Цікаво ж дізнатися, як він відреагує.

– Марто, ти мене лякаєш, – повільно мовив він. – Чути такі слова від ясновидиці трохи страшно.

– То що відповіси?