Розділ 10. Прозріння

ПРОЗРІННЯ

«Можна розкрити книгу на будь-якій сторінці, можна подивитись на чиюсь долоню, на карту з колоди, на політ птахів — на що б не глянути, завжди можна вловити зв'язок із тим, що має статися. Фактично, не ці речі самі по собі показують щось, а люди, вдивляючись у них, занурюються у Душу Світу».

Пауло Коельо

– Це ж просто фантастично! – у захваті вигукнула Марта. – Як я раніше не здогадалася… цей знак, він…

– Марто, що відбувається? – у паніці запитала Лора, нервово озираючись довкола. – У мене перед очима усі пливе, я бачу якісь знаки…

– Не хвилюйся, усе нормально, – Марта усе ще не могла стримати свого захоплення. – Це ж треба, я нарешті їх побачила…

Вона енергійно розглядала свої руки, озиралася довкола, у той час як Лора не могла зрозуміти, що відбувається. Від цього різкого провидіння їй стало незручно, неначе вона опинилася не у своїй тарілці. Усе здавалося галюцинаціями й нереальними міражами…

Павлик просто оціпенів й навіть не поворухнувся з того часу, як почав діяти знак.

Саме так – це була дія знаку. У Марти в голові виникло сотні ідей щодо того, що це щойно відбулося. І однією із найвірогідніших ідей було те, що усі ці видіння спричинені знаком, накресленим на підлозі. Адже усе спалахнуло саме тоді, коли Марта ступила на нього.

– Але якщо так… цікаво, за яким механізмом це діяло, – пробурмотіла вона, присівши. – Тут був раніше накладений знак? Чи він діє за іншим принципом? Спеціальне чорнило? Що ж таки цей знак означає…

– Поясни… – простогнала Лора.

– Ідемо додому.

– А тут що?..

– Потім розберемося. Треба простежити, що з нами буде.

– Тобто?! Ми можемо…

– Ні, ми не помремо, – усміхнулася Марта. – Треба перевірити, як на нас діє цей знак. А ще я маю дещо зробити…

«Якщо мені випав такий шанс, – закінчила подумки вона. – Тепер я бачу над Лорою та Павликом невеличкі нитки і я не маю жодних сумнівів, що це ті самі «ниточки часу», по яких можна перейти на долю людини… і над собою я теж її бачу. Думаю, це спричинене дією знаку, і доки ця дія не закінчилася, я повинна знайти долю Лілі…»

***

Іра сиділа у бібліотеці, намагаючись читати книгу. Але її думки раз за разом поверталися до коридору на п’ятому поверсі… Вона весь час прислуховувалася до звуків за дверима бібліотеки, щоразу здригаючись, коли хтось йшов повз. Ірина весь час хотіла провірити, хто ж це йшов – чи часом на Марта зі своїми дружками?

– Господи, і чого ж я тільки про це думаю… – прошепотіла вона сама до себе.

А хіба не ясно? Ірина ніяк не могла полишити думку, що Марта зараз знаходить щось цікаве на тому п’ятому поверсі… звісно ж, не без допомоги своїх особливих сил. При думці про це Ірина аж скривилася. Ну чому їй не дісталися сили ясновидиці?.. З ними було б набагато більше користі від цих знаків.

Залишалося тільки дочекатися, коли вони звідти підуть. А потім понишпорити на місці їх досліджень. Можливо, вона знайде щось цікаве…

– Ем… то ти збираєшся читати чи просто так прийшла тут посидіти? – весело примружився Ратмир, який, видимо, щойно підійшов.

У нього, схоже, ще одна ОЗ – непомітно підкрадатися. Цікаво, здогадується він про таку свою здібність? Якщо так, то він нею явно зловживає.

Ірина проігнорувала його запитання, хоча скоріше за все, Ратмир і не чекав відповіді. Він поставив на стіл стос книг і взяв першу, що потрапила під руки.

– Хм… Знаки на будівлях древніх обдарованих, – промовив він. – Можливі значення, застосування… о, автор спирався на дослідження Григорія Аксьоненка. Прикольно.

– А що такого? Він один із найкращих дослідників серед обдарованих… і цікаво те, що сам здібносте й не мав.

Та ще й родич Лори. Ясно, від кого у неї такий божевільний інтерес до досліджень… аж ненормальний. Вона помішана на книгах та історії обдарованих.

– Хотів би я познайомитися з цим дядьком, – посміхнувся Ратмир.

– Я не дуже. До того ж, ми маємо змогу поспілкуватися з його родичкою.

– Точно-точно, – він засміявся. – До речі, про неї… вона ж зараз разом із Мартою на п’ятому поверсі, так ти казала?

– Угу…

– Може, заглянемо до них? Раптом вони на щось цікаве надибають…

– Ще чого. Це буде втручанням у хід їхніх досліджень, до того ж я не збираюся користуватися допомогою цієї ясно…

Іра затнулася, почувши кроки за дверима. Долинули голоси, сумніві не було – це вони. Ця здогадка змусила Ірину кинути книгу й підхопитися на ноги.

– Байдуже. Ходімо.

Ратмир здивовано вигнув брову, але пішов за нею. Вирішив не жартувати на рахунок нещодавніх слів Іри, адже вона безперечно прямувала саме на п’ятий поверх. І виглядала вона вкрай серйозною та зосередженою… хоча її долоні стиснулися в кулаки від напруження.

На п’ятому поверсі навіть не було вимкнене світло. І одні з дверей були трішки привідчинені… Ірина підійшла саме до них.