Розділ 9. Око

ОКО

«Іноді трапляються незрозумілі дива — але виключно з тими, хто вірить, що дива бувають».

Пауло Коельйо

Лора таки дочекалася. Але змусила Марту піти у той коридор наступного ж дня.

– Доки ще вихідні, доки ще не почалося навчання, – солодко щебетала дівчина. – Треба усе встигнути зробити, доки є час…

– Лоро, ми тут на місяць.

– І що з того? У нас стільки завдань… о, і Павлика туди прихопимо. Пам’ятаєш, де він живе? Бо я, якщо чесно, не дуже…

– А телефони навіщо? Подзвони йому й скажи, щоб униз спустився. Там і зустрінемося.

Щоб дійти до старого замку, потрібно було вибратися на вулицю. Не було вже такої хуртовини, як у попередні дні, але лежали кучугури снігу, який ще не встигли розчистити. Тому Марті, Лорі та Павлику довелося пробиратися крізь товстий шар булої пелени.

– А ви впевнені, що туди варто йти одному? – несміливо запитав Павлик.

– Нас троє, – весело виправила Лора. – І нам не можна ділитися ходом дослідження з іншими групами… а у нас він буде вельми цікавим, так, Марто?

Марта не відповідала. Лора була аж надто у збудженому стані.

– Марта щось побачила на дверях у тому коридорі, на п’ятому поверсі, – продовжувала вона. – А раптом, ми там знайдемо ну щось ду-у-уже цікаве? Не можна ж цим ділитися з іншими.

Марта була упевнена, що Павлику трохи страшно. Він і вчора на екскурсії по Академії ледве тримався, увесь зжатий, коли вони проходили по коридору на п’ятому поверсі. Невже він вірить у привидів?

Нарешті вони дісталися старого замку й швидко піднялися сходами на п’ятий поверх. Світло там було вимкнене, темний коридор здавався непривітним.

– Вам не здається цей коридор трохи… лячним? – несміливо тихим голосом запитав Павлик.

– Ні, він здається дуже цікавим, – відповіла Марта й увімкнула тут світло. – Ходімо?

Лора несміливо кивнула й рушила за Мартою, Павлик несміливо поплівся за ними, але потім швидко наздогнав. Не хотілося йому лишатися тут самому, видно. Марта впевнено крокувала до тих самих дверей, які зацікавили її вчора.

Павлик раптом тихо зойкнув і стривожено озирнувся.

– Мене щось за плече… – тремтячим голосом пробелькотів він.

Лора тихо захихотіла. Видно, це вона непомітно простягнула руку й тицьнула його з іншого боку, навмисне, щоб налякати. Старий прикол…

– Лоро, досить знущатися, – промовила Марта.

– А що я? Може, це привид… – і вона знову захихотіла.

– Твоя поведінка тебе з головою виказала, – Павлик набурмосився.

– Ну, смішно ж. Ти… поводишся, як маленький, хоча з виду здоровий хлопець.

– Колись і я так зіграю на твої почуттях…

– Ой, страшно то як.

– Смійся, смійся. Помста моя буде жорстокою, запам’ятай це добре.

– Ну все досить уже, – не витримала Марта й зупинилася. – Прийшли. Дайте мені сконцентруватися…

Марта заплющила очі.

– А раптом, коли ти так стоятимеш із заплющеними очима, нас викраде привид… – прошепотіла Лора.

– Замовкни уже. Або йдемо назад.

– Все, все, зрозуміла.

Двері, що на перший погляд видавалися звичайнісінькими дерев’яними старими дверями, виявилися не такими й простими. Марта бачила на них знаки – золотисті знаки-підказки, доступні не кожному… Та й не один символ тут був.

Перший – три ялини і місяць дугою над ними. Можна розшифрувати як «Чим далі в ліс – тим більше дров». Чим далі – тим цікавіше. Чим глибше – тим складніше… загалом, це само собою зрозуміло. Але знак повідомляє про те, що варто бути обережним і не заходити надто далеко – це може бути небезпечно.

Другий – печерна лілія. Знак зображав візерунчасту квітку та кілька краплин поряд, нагадувало усе це печеру та квітку, яка росте при ній. На уроках лісознавства ще десь на першому курсі професорка Юлія розповідала про печерну лілію. Особливою її здатністю було створювати міражі своїм пилком, тому й знак означав приховані двері. Або ж просто щось приховане. Замасковане, невидиме.

– Я спробую відкрити те, що тут приховане, – промовила Марта.

– Приховане? – Лора запитально нахилила голову, але пояснень не дочекалася.

Марта вирішила показати їм усе діями. Вона викликала світло й почала створювати у повітрі точно такий же знак печерної лілії, як і той, що сяяв на дверях. Тоді вона піднесла символ створений світловими лініями до дерев’яних дверей і наклала на нього. Тоді різко розкрила долоні і знак розсипався…

– Що за… – вилетіло з вуст у Лори і не дарма.

Двері прямо у них на очах почали змінюватися. Вони виросли у висоту, стали масивнішими й красивішими, виготовлені із темного дерева, мали різьблені візерунки. У центрі – візерунок тієї самої лілії.

– Записуй, – мовила Марта. – Якщо накласти знак удруге й розсіяти його, то дія анулюється. Це новий спосіб зняття знаків…