Розділ 8. Академія культури та мистецтв

АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВ

«А ще я думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною з них стоїть людина. Людина думала, виношувала у собі думки. Витрачала безліч часу, щоб записати їх на папері. А мені це раніше і в голову не приходило».

Рей Бредбері

Лора не тямилася від щастя. По її обличчю вже було видно, як вона бажала туди потрапити. Вона аж вся тремтіла, коли прочинялися важкі високі різьблені дерев’яні двері повільно прочинялися під контролем мадам Дюмон, тієї ж директорки Академії із хвилястим блондинистим волоссям. А коли ще й Кароліна проголосила, що бібліотека Академії – велике сховище усіх книг, пов’язаних з обдарованими, усіх-усіх – тут навіть зберігалися книги з часів древніх обдарованих.

– Хоча я сумніваюся, що їх зможе хтось прочитати, – додала дівчина з усмішкою. – Вони для більш досвідчених дослідників… і зберігаються у спеціальних відділеннях, тож на них зможете лише подивитися. Вони надто цінні.

Мадам Шеньє ще додала, що ця бібліотека є найбільшою серед усіх бібліотек, пов’язаних з обдарованими. Тут зберігаються ледь не всі зразки книг про обдарованих, відколи вони досліджувалися, якщо навіть не оригінал, то копія. І від кожного їхнього слова Лору все тіпало більше і більше, я помітила Марта.

– Тебе заспокоїти? – смикнула дівчина Лору за рукав. – Ти ж знаєш, я можу.

– Не варто. Я себе все ще стримую.

– Не видно. Ковбасить тебе мов у лихоманці.

– Я просто не тямлюся від щастя. Нарешті я сюди потрапила… це ж скільки всього тут можна буде знати! Стільки книг, стільки інформації… я навіть уявити собі не могла раніше, що існує така велика кількість літератури про обдарованих!

Зараз гостям саме проводили екскурсію по Академії. Їм показали класи, де вони навчатимуться, повели до бібліотеки. Усе це було сполучено низками коридорів, прикрашених високими вікнами, вітражами, старими прикрасами… а ввечері усе це чарівно освітлювалося кришталевими люстрами, що так і грали світлом.

– Куди ми вирушимо після бібліотеки? – поцікавилася Марта у Кароліни, що стояла поруч.

– А далі нас чекає прогулянка по далеких вежах замку… – таємниче протягнула дівчина й зловісно захихотіла. – Ви ж чули легенду про кімнати з привидами, що запечатані древніми символами?

– Чула, що така є.

– І вони виходять лише у північ на Примарний бал…

– Це лише легенди? Чи у цьому є доля правди?

– Ти про кімнати? Ну, вони існують. Щодо привидів не впевнена.

– А символи? Кімнати справді запечатані?

– Ага… серед вас же є дослідники, що будуть тут саме такі знаки вивчати? Не дивно, що ти зацікавилася… а в бібліотеці є не одна книга, де розшифровуються ці знаки. Але в принципі, самі лише значення, які їм надавали древні. Не знаю, чи вони якось на практиці застосовуються…

Марта зауважила, що Кароліна реально багато любить поговорити. Та ще й так ящиком плеще… і не скажеш, що іноземка. Говорить так, наче усе життя в Україні жила й українською розмовляла.

– Але до тебе, бачу, новини не доходять, – пробурмотіла Марта.

– Та я й не надто ними цікавлюся.

– Знаки застосовуються, ще й як. А ще є люди, які можуть бачити «особливі» знаки, Знаки Долі. Про таке не чула?

– Та говорили наче щось учителі…

– Мені здавалося, що це серед усіх обдарованих на вухах. Ясновидці можуть застосовувати знаки, тоді вони набувають значення і мають вплив.

– Але ж то ясновидці. Нам яке діло до них?

Марта не стрималася й пирснула.

– Ти чого?...

– Мені, взагалі-то, діло є, – Марта усміхнулася. – Чи я досі не назвалася? Я Марта Гаврилюк, ясновидиця.

– Ах, ну тоді інша справа… чекай, справді? Це не жарти?

– А з тобою так жартували?

– Ти справді ясновидиця? Як Домінік Бенуа?

– Не зовсім як він, але так…

Відверто кажучи, Марта не думала, що це так здивує Кароліну. Але як же вона могла забути представитися?! Оце так прокол…

Краєм вуха Марта все ще слухала лепет Кароліни, а очима шукала Лору серед натовпу у бібліотеці. Може, вона вирішила глянути на рукописи древніх обдарованих? На думку Марти, саме це мало б зацікавити Лору найбільше. Тому попросивши Кароліну показати їй, де це знаходиться, Марта опинилася перед скляною вітриною, за якою містилися розгорнуті старі книги, немов музейний експонат.

Лора і справді була тут. Її очі палали, коли вона розглядала ці пожовклі сторінки величезних книг, обрамлених у грубі обкладинки. Навіть пошарпані часом книги мали величний вигляд, вселяли захоплення. Сторінки здавалися крихкими, букви потертими, але все одно… ця книга була ледь не найвищої цінності для обдарованих усього світу. Хоча коли Марта придивилася, то не могла розібрати ні одного слова серед написаного – усі ці закарлючки, гачки й кружки були геть не схожі на знайомі букви.

– Що це за мова? – не стримала запитання Марта.