Розділ 6. Сім'я

СІМ’Я

«Щасливий той, хто щасливий удома».

Лев Миколайович Толстой

«Відповідь ясновидиці Каміли Шульц – так. Можливо. Але дуже й дуже важко. Я у неї розпитав про все детальніше, тож ось усе загалом, що мені вдалося з’ясувати.

Як відомо, ясновидиці від природи мають велику силу волі і нею здатні розвивати «правильний» варіант майбутнього. Але як воно визначається – правильний чи ні? Ясно, що не нами. І часто трапляється, що «правильний» варіант – це зовсім не той, який би нам хотілося мати.

Вплинути можна лише тоді, коли знаєш, що саме призведе то такого майбутнього. Тобто, знайти причиновий вузол. Так можна дізнатися, чого не варто робити, або що зробити для того, аби бажане майбутнє здійснилося… тільки це лише в теорії так легко звучить. Каміла Шульц запевняє, що насправді змінити вірогідність розвитку певної стрічки майбутнього дуже важко. У деяких випадках навіть нереально. Самий факт того, що тобі потрібно знайти потрібну нитку й вузол серед тисячі ймовірностей майбутнього… це як шукати голку в копиці сіна.

У деяких ясновидців просто не вистачає енергії на те, щоб так довго копирсатися у майбутньому. А в той час, доки вони щось шукають, обставини навіть можуть змінитися…

Загалом, намагатися якось вплинути на майбутнє – справа довга й складна. Але вона можлива. Бо неможливого нічого немає, а ми це прекрасно знаємо. Але те, заради чого ви намагаєтеся змінити майбутнє, має справді вартувати цих шалених зусиль».

Марта перечитала це, мабуть, разів сто. І готова була перечитати ще стільки ж разів. І читати доти, доки не завчить на пам’ять, як раніше параграфи зі спеціалізації.

Заради Лілі, заради Макса вона була готова пожертвувати усіма своїми зусиллями. Марта за будь-що змінить це кляте майбутнє. Знайде причину смерті Лілі у майбутньому. Знайде спосіб зробити так, щоб дівчина залишилася жити. І хай навіть вони не будуть знову подругами… але Лілі й так багато чого значить для Марти.

Якою б вона не була і скільки б не дулася. Як би не ігнорувала і скільки б гострих слів не кидала в її адресу. Лілі повинна жити. У неї все ще є люблячий брат, а також батько. Можливо, будь-хто на місці Марти кинув би все на самотік, але… Марта так зробити не могла!

Долі людей, що колись перетнулися, плетуться далі разом. Уже колись ставши гарними подругами, вони не могли тепер розійтися, повністю забувши одна про одну. Марта не могла. І байдуже, що там відчувала Лілі… для Марти вона ніколи не стане звичайною людиною, як і незнайомець, що зустрівся на вулиці.

***

І як же невчасно сюди вписалися Новий рік та поїздка в ту Академію у Франції! У Марти настрій на душі був як похмура зимова ніч, у той час як довкола усе сяяло у вогнях, магазини сунулися зі своїми новорічними акціями та знижками, а Лора (як і решта однокурсників) була у передчутті прекрасної поїздки в Академію.

– Не забувай, що ми туди не тільки на бал їдемо, – нагадував Павлик, коли Лора починала мугикати якусь веселеньку пісню й рухатися їй у такт.

– І не тільки у бібліотеку, – додала Марта. – Нам ще кучу всього досліджувати треба…

– Про книжку з пісочним годинником треба не забути, – підскочила Лора.

– Ага, ага… – промугикала Марта, а сама все знову й знову поверталася до своїх думок.

Як вона й очікувала, одразу знайти «долю» Лілі не вдалося. Марта взагалі навіть не змогла й на свою «ниточку» зайти… що там уже казати, щоб знайти, де вона перетинаються зі шляхом Лілі, перескочити на неї… але здається, час ще був. Просто не знати, скільки.

Скоро всі роз’їдуться по домам, відвідати сім’ю. Новий рік. Марта вже дуже хотіла побачитися з рідними… але для цього треба було налаштуватися. Що скаже мама, коли побачить її такою похмурою? Може, варто було б усе ж таки зняти знак…

Ні-ні-ні. Марта струсонула головою, відганяючи думку. Такого точно не варто робити! Щойно вона погасить дію символу, то одразу нахлинуть почуття – як і позитивні, так і негативні… А Марта була впевнена, що останніх більше, тому вони повністю затьмарять усю радість.

– Що плануєте робити на Новий рік? – порушив напружену мовчанку Павлик.

– Я додому поїду, – пробурмотіла Марта. – Думаю, Стасик так підріс, що я його не впізнаю…

– Я теж до рідних, – відповіла й Лора. – Навіть батько на цей раз повернеться… бо він зазвичай рідко вдома буває, навіть на свята. До речі, Марто, а скільки твоєму братикові років виповнилося?

– Майже півтора року, здається.

– Ти так відповіла, наче це не твій брат…

– Так я тебе частіше бачу, ніж його!

Від такого «жарту» Лора пирснула зо сміху і ледь не вдарилася головою об стіл. Павлик приклав пальця до вуст, адже вони сиділи в бібліотеці, де потрібно було дотримуватися тиші. Хоча, крім них тут нікого більше не було… але правила є правила.

– А ти як? Тут залишишся чи що? – посміхнулася Лора до Павлика.

– Ми з батьком теж додому їдемо, – з притиском мовив хлопець. – Якщо він директор, то це не означає, що він тут і живе.

Марта з шурхотом перегорнула сторінку книги. Вона переглядала «Руни» у пошуках якогось корисного символу. Але знаки дивилися на неї знайомими контурами, ледь не завченими визначеннями, які здавалося, жодної користі їй дати не зможуть.