Розділ 17. Розтлумачити дивовижу

РОЗТЛУМАЧИТИ ДИВОВИЖУ

«Час існує для того, щоб все не сталося відразу»

Альберт Ейнштейн

Джесіка тихенько усміхалася, дивлячись на Марту та шок, який вона посіяла між її друзями та пані Галиною. Так, тепер вони точно переконаються у словах Джесіки, що у Марти аж ніяк не може бути Середній рівень!

Та раптом повітря пронизав ясний струмінь світла, що був націлений прямо на Джесіку. Та ледь устигла ухилитися, щоб він її не задів. Так, у Марти був зовсім не Середній рівень… і це не мало давати причин сміху саме для Джесіки! Саме зараз вона зрозуміла, що нема чого радіти, що у неї справді був Найвищий рівень ясновидиці, адже Марта – її суперниця!

Це виглядало неймовірно. Марта зависла в повітрі на своїх могутніх крилах, нагадуючи фенікса. Її очі сяяли, а довкола утворився якийсь сильний вихор, розвіваючи довге волосся, що лиш додавало епічності до цієї картини. Лілі дивилася на свою подругу і їй здавалося, що… що вона була не при свідомості.

Так, вона зовсім не контролювала свої рухи! Було таке враження, ніби хтось заполонив її свідомістю. І це справді лякало. А найбільше тут боятися треба було Джесіці!

Марта атакувала блискавично. Джесіка ледь встигала телепортуватися з місця на місце, але й дівчина не відставала. Зрозумівши, що шанси у неї малі, а тим паче, що за Джесікою от-от можуть прибути правоохоронці з ЦДГМ, жінка зникла з місця і… не з’явилася.

– Вона зникла? – у цілковитій тиші запитала Лора.

– Мабуть, телепортувалася кудись… – буркнув Макс, підходячи ближче.

Пані Галина втримала чорного воїна, аби та ще кудись не зникла. Марта ще якусь хвилину трималася в повітрі, тоді її очі згасли, крила зникли і вона гепнулася додолу.

– Марто! – вигукнули одночасно Ратмир, Лілі та Макс і побігли до неї.

Лілі прибігла першою, майже одразу за нею Ратмир, що легенько припідняв її й поклав на коліна. Марта слабко відкрила очі.

– Ох, добре, що при свідомості, – пробурмотіла Лілі й дбайливо запитала: – Ти як?

– Я… – дівчина подала тихий голос і слабко набрала в груди повітря. – Я хочу…

Запала тиша. Макс обережно присів поряд. Друзі терпеливо очікували закінчення речення. Схоже, що Марта була дуже втомлена, якщо їй так важко давалося говорити.

– Хочу яблук, – закінчила Марта й безсило закрила очі.

Лілі очманіло глянула на друзів й усміхнулася:

– Завжди їсти вона хоче.

***

За вікном вставало сонце, коли Марта прокинулася. Було досить рано, але вона вже виспалася. Сівши на своєму ліжку, вона почала думати, чи бувало не приснилося їй те все… Ні, вона аж ніяк не хотіла, щоб це був сон! Інакше скоро б усе могло повторитися.

Руки-ноги були цілі, жодної подряпинки. Самопочуття прекрасне. Отже, сон? Марта глянула на телефон – п’ята ранку, субота. Чудово… отже, все ж таки, це був не сон. Марта полегшено зітхнула і впала назад у ліжко.

На комодику поряд стояла миска з яблуками. Великі, зелено-червоні… у Марти одразу ж пробудився апетити і вона взяла одне, намагаючись не будити подруг.

«Ти сказала, що хочеш яблук, перед тим, як знепритомніла, – йшлося у записці, що лежала поруч з мискою. – Тому ось :)».

І це ще одне підтвердження тому, що це був не сон. Марта не пам’ятала, коли саме вона знепритомніла, але судячи з того, що вона у своїй кімнаті в гуртожитку, поруч мирно сплять Лора й Лілі, можна сказати, що все обійшлося добре. Навіть дуже… цікаво, а подряпини Макс залікував?

Марта намагалася їсти яблуко якомога тихіше, але хрускіт соковитого фрукта все ж розбудив Лору – вона сонно порушилася в ліжку і перевернулася. Марта вирішила не тривожити сусідок і вийшла на кухню. Але одного яблука виявилося замало, тому вона повернулася, щоб взяти ще одне.

Вікна з кухні саме виходили на пусту ділянку, окраїну. Тут де-не-де погойдувалися дерева, але переважно була галявина, молода травичка, а далі – поле… І саме з цього боку був схід, тому кухня була залита чудовими променями раннього сонця.

Марта зачарована дивилася на сяйво сонця і думала про свій дар – світло. Воно так схоже на це космічне світило… Таке ж незбагненне, єдине і далеке. Майже неконтрольоване.

– І що ж сталося тоді? – замислено пробурмотіла Марта. – Що з Джесікою, як нам вдалося викрутитися… і що з чорним воїном?

Позаду почулися сонні кроки.

– Ну ти й рання пташка, – позаду пролунав голос Ратмира.

Марта не обернулася, все ще дивлячись на сонце.

– Взагалі, я не часто так рано встаю, – мовила вона. – Навіть дуже рідко. Просто сьогодні відчуваю себе на диво… бадьорою і повною сил.

– Після того, що сталося… – пробурмотів хлопець, підходячи. – Ти не пам’ятаєш?

Марта заперечливо похитала головою, опустивши очі.

– З того моменту, як вона не мене перекинула дерево, – додала вона. – У голові туман… так що ж сталося?

– Ну… ти… гм. Загалом, твої крила дещо змінили форму, а очі запалали вогнем. І ти пуляла в Джесіку такими променями…