Розділ 15. Щось пішло не так...

ЩОСЬ ПІШЛО НЕ ТАК

Чекати завжди найгірше, особливо, коли не знаєш, чим закінчиться таке чекання, – подумала Мар’яна. – Але чомусь ми завжди чекаємо. Навіть жити немає часу. Взагалі, усі чекають, коли ми полетимо на Землю, а я чекаю, коли повернуся до Олега. Дік чекає, щоб якнайшвидше опинитися в лісі. Тепер ми чекаємо – обірветься куля чи ні. Дуже нудно чекати, найнеприємніше заняття. Жити треба так, щоб зовсім не чекати…»

Кір Буличов, «Селище»

Перше березня. На вулиці світило тепле сонечко, нагадуючи, що це вже прийшла весна. Здавалося – ось, лиш нещодавно була зима, лютий… хоча, можна сказати, що такого й не було. Та майже всі були переконані, що зима ще повернеться мстити за впущений час.

Цього місяця Марті вдалося вибратися на дев’ятнадцяте місце групи «А». Лора була трохи вище. А ось усі інші залишилися в «В».

З того моменту, як Марта була на «прогулянці» разом з Ратмиром, минуло не так і багато часу. Та не зважаючи на це, за кілька днів за ними так і не зав’язалася хоч одна нормальна розмова. Він до неї й особливо не говорив, та й сама Марта не знала, з чого можна почати розмову… І взагалі, що то було? Що це все означало?!

І ось, тепер вони всі разом тусуються на галявинці позаду Коледжу. Навіть Макс разом з ними. Левик все намагається вдіяти щось із вогнем, а Лілі вигукує, що зараз той все спалить.

А Ратмир знову мовчки сидить і дивиться на неї. Чого ж не скаже, ну, хоч щось?..

Марта вирішила не думати про нього й відволіктися. Наприклад, повторити ті прийоми, що вона нещодавно вивчила зі світла. До речі, її навчання цього мистецтва просувалося досить таки повільно… та пані Галина попереджала, що легко не буде!

– Лілі, спробуй не рухатися! – раптом вигукнула Лора, нахмурившись і грізно втупившись у подругу.

– Що таке? – одразу ж налякалася білявка. – Що ти робиш?

Лора заплющила очі, напружившись і приклавши два пальці збоку до голови. Виглядало це вкрай… насторожуюче.

– Я намагаюся вловити хід твоїх думок, – мовила врешті Лора. – Або ж емоцій…

– Чого саме моїх?

– У тебе вони найяскравіші… а ще ти дуже емоційна. Загалом, твій страх і непорозуміння я зловила. А ще думку, що я поїхала остаточно, – на цьому Лора насупилася. – Ні, ну зайде ж таке в голову!

Лілі засміялася, а тоді мрійливо підвела очі.

– А зараз можеш вгадати, про що я думаю? – запитала вона.

– Ось так просто не можу! – Лора пирхнула. – Для цього, щоб ти знала, треба неймовірна концентрація, а ще, щоб людина переживала сильні емоції. Саме тому я зробила це несподівано…

Друзі весело спостерігали за цим. Дар суггестії, щоб ви знали, викликав чималий інтерес.

– А от мною ніхто не цікавиться, – сумно зітхнув Левик.

А ось такі ОЗ, як у Левика чи Марти траплялися доволі часто. Вони, звісно, дечим іноді відрізнялися, але загалом були схожими. Наприклад, таких, хто міг хоч якось керувати вогнем було тут дуже багато…

Марта тим часом змогла накопичити від сонця енергію і тепер передала її всю в руки. Вони чарівно засвітилися, мов у них залили розпечене золото… чи якусь іншу масу.

– Руки-ліхтарики, – пожартував Макс.

– Вони дуже гарячі, – мовила Марта, перш ніж Лілі додумалася до них доторкнутися. – Тому обережніше…

Лілі, як виявилося, у своєму профілі робила неймовірні успіхи. Вона тепер дуже вправно керувала телекінезом, що на минулому занятті навіть пані Аліса її похвалила! Звісно, дуже скромно, та зазвичай вона лиш критикувала… Тож тепер Лілі точно могла похвалитися своїми успіхами.

Марта вирішила, що варто накопичити ще трохи енергії. А раптом вийде зробити сяйливу кулю? Досі їй вдавалося зробити її лиш раз, і те, вона вийшла малою та слабкою. Та крім цього зайняла купу енергії. Марта вийшла на кілька метрів подалі від друзів, на простору галявину, залиту сонцем.

– Що робитимеш? – пролунав позаду голос Ратмира.

Марта непомітно напружилася.

– Думала, енергію накопичувати… – пробурмотіла вона. – Так, щоб ніхто не заважав.

– То я заважатиму?

Марта не відповіла. А хто знає – заважатиме він чи ні?

– Вибач, я не хотів тебе лишати одну, – промовив він, підійшовши ближче. – Останнім часом ти виглядаєш трохи… стривоженою.

– Справді?

– Так. У тебе нічого не трапилося?

Вона мовчки стиснула плечима й відвела погляд.

– Все не можу зрозуміти, – продовжив Ратмир, – чого ж ти така неспокійна. І не можу зрозуміти твого ставлення до мене. Бо останнім часом якось мало розмовляєш…

Марта залилася легеньким рум’янцем і щиро мовила:

– А що казати? Я… я просто не знаю, – на цих словах засміялася.

– Отже, все гаразд? – уточнив хлопець, усміхнувшись.

– Так.

– Тоді добре… я просто хвилююся за свою дівчину, от і все.

Марта завмерла.