Розділ 13. Повернення до звичайних буднів

ПОВЕРНЕННЯ ДО ЗВИЧНИХ БУДНІХ

«Якщо ти відчуваєш, що здаєшся, згадай, заради чого ти тримався до цього».

Джаред Лето

– Здивована мене ще й тут побачити? – солоденьким голосом промовила Джесіка.

– Знаєте, дуже здивована, – Марта повільно видихнула. – Як Ви..?

– А це поки що мій малий секретик, – Джесіка приклала пальця до вуст. – Я маю завершити свою справу…

Марта все обдумувала, як їй утекти. Джесіка повністю затулила прохід, а вікон у цій кімнаті, звісно ж, не було. Може, у Раді хтось є, тож варто покликати на допомогу?

Але кликати не довелося.

– Що тут відбувається? – пролунав голос Анни, яку Марта все ще не могла побачити. – О, Господи. Мені не ввижається?

Джесіка налякано озирнулася. Анна Вілсон дивилася на неї вилупленими очима і думала: попросили автограф чи викликати поліцію ЦДГМ? Та Джесіка чекати не стала – вона миттю зникла на місці, неначе її тут і не було…

– Оце так, – видихнула Анна.

– Привіт, – мовила Марта англійською і вийшла з кімнати. – Не допоможеш мені зв’язатися з пані Галиною та якось дістатися дому?

– А в мене є вибір? – Анна всміхнулася. – Бачу, ви встряли в якусь гарну пригоду… Щось цікавіше, ніж Ноель з магазином. Розповісте?

– А в нас є вибір? – продублювала Марта, засміявшись.

***

Прилетіли вони в неділю ранком. Були дуже виснажені, тож одразу попадали у ліжка. Пані Галина дозволила їм пропустити понеділок як компенсацію за один вихідний. Але при цьому попросила їх розповісти усе в найдрібніших деталях.

– Ми так хвилювалися, коли не виявили вас ніде… – говорила Лілі напівсонним Марті та Лорі. – А потім ви раптом прийшли ось це зранку, наче десь загуляли… Пані Галина нам потім усе розповіла. Але дуже коротко, тож ми чекатимемо від вас деталей…

– Чекайте, але дайте нам поспати, – пробурмотіла Лора.

Врешті, дівчатам дали спокій, залишивши одних у кімнаті. Навіть Мішель та Христя кудись ділися…

Прокинулися вже ввечері. У Марти страшенно гуділа голова, було таке враження, ніби вона щойно прокинулася від якогось трансу. Та енергії було багато. Разом з Лорою вона розповіла про те, що сталося, з моменту прогулянки.

– Що то за хлопець, Павлик? – перебила Лілі.

– Першокурсник, – зітхнула Лора. – Син директора, здається…

– Серйозно? Містера Панди? – Лілі округлила очі. – А познайомите нас колись?

– Колись… Можливо, буде нагода. Та боюся, він не захоче з нами спілкуватися після всього, що відбулося.

– Та ми ще обіцяли йому все роз’яснити, – нагадала Марта.

– Можна буде завтра зустрітися, – запропонувала Лора. – Він також не піде на навчання, скоріше за все…

Вирішено. Загалом, друзі вирішили відвести тему розмови і якось розвеселитися. Інколи треба розслабитися… і ні, ніхто не мав на увазі гучну гулянку. Лора запропонувала заварити всім чаю і гуртом подивитися фільм. Ніхто не був проти. Усі вмістилися у вітальні, де був телевізор, хтось узяв ковдру, збираючись, схоже, подрімати під фільм. Всі десятеро, що тут жили, дружно вмостилися на кріслах, хтось ка м’якому коврику, увімкнувши телевізор.

Марта зрозуміла, що ніколи ось так не дивилася щось з друзями… Принаймні, до вступу в Коледж, у неї й друзів таких і не було. А тепер – цілий гурт товаришів. Ось, що значить життя в гуртожитку… Чесно кажучи, їй ще дуже пощастило з сусідами. Якби це була Ніка, чи наприклад, Ірина, то вона навряд чи витримала б…

Лілі сонно вперлася в Мартине плече, куняючи. Багато хто також задрімали, от лиш Марті та Лорі спати зовсім не хотілося (вони ж добре вдень виспалися!).

Мартин погляд зупинився на Ратмирові… знову це дивне відчуття. Хочеться одразу й відвести погляд, та дивитися на нього. Він сидів неподалік, трішки попереду, так, що Марті якраз було зручно його розглядати…

Це чорне красиве волосся, зачесане набік… А очі які гарні, зелені. Шкода, що зараз не може їх побачити. Та як тільки зустрічається погляд, то вмить заворожуєшся красою. Але одразу ж відсмикуєш погляд, заливаючись рум’янцем…

Чи відчувала колись вона щось подібне? Марта визнала, що ні. Раніше ніколи вона не відчувала чогось такого до хлопців… До всіх ставилася, як до рівних, до товаришів. Що це за відчуття? Симпатія?.. І чому ж так незручно… важко навіть визнати самій собі.

Врешті Марта пересилила себе й відвела погляд назад до екрану. Та ніяк не могла припинити думати про нього. Чому вона раніше не відчувала симпатії? Чому саме зараз?! І чому це так дивно…

Коли це відбулося? Мабуть, точної відповіді дати Марта не зможе. Просто її мозок вмить переклинуло, перебудувало на новий лад. Прямо як тоді, після першого пів року навчання… Може, навчання в Коледжі також якось з цим пов’язане? Та ні, дурниці. Скоріше всього, вік. Та чому ж так важко це сприймати?!

***

Будні повернулися.

– Гаврилюк, ти взагалі збираєшся здавати есе? А творчий аналіз картини сусіда?