Розділ 12. Кам'яна пастка

КАМ’ЯНА ПАСТКА

«Ви або не розумієте, що вам хана, або розумієте, але вас усе влаштовує».

Каха Бендукідзе

Було мокро. Холодно. І волого. Та це нічого… Марту здивував той факт, що вона ще жива.

Вона сіла на підлозі й озирнулася. Хоча, це було важко зробити,  оскільки в кімнаті було темно, хоч в око стрель. По диханню, що роздавалося зовсім поруч, можна було зрозуміти, що в цій кімнаті ще хтось був…

– Цікаво це все, – пробурмотіла Марта собі під ніс. – Я думала, мене вбити хочуть… А тут гулю набили й засунули бозна-куди…

Гуля була. І досить таки не маленька… От би Макса сюди – швидко вилікував би. Він таке саме вміє – залікує всякі синці, гулі, подряпинки… як горішки лузає. А от складніші порушення йому вже даються важче.

А в голові все ще гуділо. Ну, а як же ще людині почуватися після того, як її добряче огріли чимось по голові, що вона аж свідомість утратила?! Добре, хоч струсу мозку нема. Хоча хто його знає. Може і є…

Поки Марта пригадувала симптоми струсу мозку, то поруч хтось зарухався – прийшов до тями.

– Що, чорт візьми, відбувається..? – пролунав сердитий голос Лори.

– О, чудово, і ти тут, – пирхнула Марта.

Лора почала поступово сідати і ногою заділа щось.

– Ой! – вискнула вона. – Тут щось ще є…

Поруч почувся стогін. Очевидно, це «щось», яке Лора заділа ногою.

– А може, це хтось, – згодом додала дівчина, намагаючись розгледіти щось у темряві.

– Нащо ж штурхатися… – пролунав голос. – Крім того, що огріли по голові, то ще й ногами б’ються.

– Пробач, я ненароком, – миттю вибачилася Лора. – А по голові то точно не ми тебе вдарили…

По голосу Марта ледве розпізнала Павлика. Що ж, усі в зборі. Як вони й сиділи там утрьох на лавці, так їх всіх й огріли, так їх трьох сюди перенесли… Цікаво ж, хто це робив і навіщо.

– Гаразд, хто знає, де ми тепер? – задала запитання Лора, яке виявилося риторичним. – Усе ясно… може, тут можна хоч якось світло увімкнути? Не знаю, як ви, але я взагалі нічого не бачу.

– І вимикача в тому числі, – буркнула Марта й підвелася потихеньку на ноги, похитуючись. – Як ви себе почуваєте?

– Більш-менш нормально, – відповів Павлик і, судячи по звукам, теж підвівся.

Марта почала руками обмацувати стіни в спробах знайти хоч щось, але все марно. Лора сиділа під стінкою і лише зітхала. Марта не бачила, у якому стані подруга, можливо, вона почувалася гірше…

– Марто, а ти не можеш світло запалити? – раптом мовила Лора.

– Де я тобі його візьму?

– Агов, Марто! Тобі тим ударом щось у голові відбило? Ти ж ясновидиця, світлом керуєш…

– Точно! – Марта ляснула себе долонею по лобі й одразу ж про це пожалкувала – тільки гірше стало.

Марта постояла кілька хвилин, а тоді, додала тихо:

– Але ж я… я майже не вчила, як користуватися стихією світла.

Марта впевнена була, що обличчя Лори зараз було до нестями злюще. Вона просто не могла зрозуміти, як так можна – уже скільки часу минуло від посвячення, а Марта досі не опанувала елементарних прийомів стихії?!

– Я… – Лору переповнювали емоції. – Я тобі казала… я тобі казала почитати ту книжку! А ти що!? Послухала мене, авжеж! Лора каже, радить, щоб було краще, а вони слухають так! От скажи, я тобі колись радила щось погане?

Марта похнюпила голову. Проте Лора, що в темряві не бачила усього жалю Марти, сприйняла мовчання по-своєму.

– Я тобі дала книгу, де детально описано, як користуватися стихією! А ти що? Я тут хвилююся за тебе, хочу, щоб було як краще, а ти так сприймаєш мою допомогу!

– Вибач… – розгублено пробурмотіла Марта і більше ні на що не спромоглася.

Вона не знала, що Лора сприйме усе так близько до серця.  Марта ніяк не могла знайти часу, щоб добре розібратися в книзі «Світло». Лиш один раз кинула оком на перший розділ, де починалися описуватися методи користування світлом. Найелементарніші й найпростіші прийоми…

– Я дивилася першу сторінку, – тихо промовила Марта. – Як отримати енергію з сонця, сонячний зайчик, світлячки…

– Угу, це нам зараз дуже допоможе, – буркнула Лора.

– Ну, я ж не знала, що так буде! – Марта вже починала дратуватися. – Я таке не передбачала!

– А чого ж це? Хіба не ти у нас ясновидиця?

Марта не могла стримати злості. То й що з цього? Яке вона має право звинувачувати в тому, чого не було зроблено?! Це вже не виправиш.

– Так, все дівчата, досить, – перебив наростаючу сварку між подругами Павлик. – Нам краще зараз подумати, як звідси вибратися. І взагалі, де ми зараз…

Марта почала пригадувати, що ж вона там читала в книзі. Найефективніше із того, що вона знала, були світлячки, але щоб щось побачити при їхньому блідому сяйві, їх потрібно було б десь сотню…

«А що, як виростити якусь рослинку? – гарячково міркувала Марта. – Наприклад, органікс-вудильник… Це підвид органікса, що має ліхтарик на голові, прямо як риба-вудильник. Але він не зможе пересуватися, якщо раптом ми вирішимо кудись піти, тому навряд…»