Розділ 10. Зустріч на балконі

ЗУСТРІЧ НА БАЛКОНІ

«Уява – це головний інструмент будь-якої людини, тому що ти здатен зробити тільки те, що можеш собі уявити».

Останньою парою була математика, на третьому поверсі. Середа – важкий день… Крім того, що це середина тижня, так ще й сам розклад на день в Марти був доволі напруженим. Чотири пари, а тоді ще й тренування. До того ж, відбувалася якась перестановка в розкладі, тож замість пари рідної була спеціалізація, що не вельми радувало студентів. Як завжди, вимоглива пані Аліса змушувала всіх старанно вивчати її предмет.

А параграфи ставали складнішими – слова були не такими простими, як на початку, а інколи навіть проскакували іноземні слова, наприклад, на італійській чи французькій мові. А за неправильну вимову знімалися бали… Вивчити безглуздий текст на пам’ять – ще одна проблема, але правильно вимовити і не збитися – це вже трохи інше.

– Цікаво, а далі що буде? – невдоволено бурмотіла Лілі. – Китайські ієрогліфи? Санскрит? Чи може… будемо розшифровувати наскельні малюнки?

– Не думаю, – сміялася Марта. – Хоча хто зна…

– Далі буде цікавіше, – втрутився в розмову Макс. – Не обмежуватися нам же одними параграфами до сьомого курсу…

– А що там далі? – Лілі зацікавлено накинулася на брата. – У вас уже щось цікавіше правда ж?

– Побачиш, – Макс загадково усміхнувся й гигикнув.

– Ах ти ж!.. – дівчина, схоже, не хотіла здаватися без бою.

Загалом, спеціалізація була надто напруженим уроком. Марті здавалося, що в неї після цієї пари мозок закипає… Хоча Макс стверджував, що це він лиш нагрівається, а закипати вже буде на старших курсах. Хай там як, але перед математикою Марта вирішила вийти на балкончик провітритися, якраз недалеко було йти від аудиторії. Холодне лютневе повітря – саме те, що треба їй зараз. Хоча зараз повітря навряд чи можна було назвати дуже холодним, бо лютий місяць цього року був якийсь зовсім не лютий…

Марта вийшла на терасу й вдихнула на повні груди повітря. Ох… чудово. Тепер мозок трішки охолодився. Марта всміхнулася й оглянулася довкола – тут хтось був. Хлопець, він стояв скраю, спершись на поручні. Марта підійшла ближче.

– Привіт, – несміливо мовила вона.

Хлопець здригнувся й відскочив. По обличчю можна було зрозуміти – першокурсник. Хоча, то й так було зрозуміло, адже що іншим робити тут? Старші курси навчалися в іншій частині закладу.

– Ти обережніше спирайся на поручні, – мовила Марта. – Минулого року я так впала з цього балкону…

– Як? – здивувався хлопець.

– Та так… чиста випадковість.

Першокурсник якось сумно усміхнувся. Він мав досить світле коричневе волосся, трохи блякле, наче на сонці вигоріло. Риси обличчя досить примітивні, не надто привабливі, очі сірі… Над бровою була родимка, що одразу привертала увагу.

– У цьому Коледжі стільки загадок… – задумливо пробурмотів хлопець, дивлячись вдалину. – Я навіть не знав, що мій рідний батько є директором такого дивного закладу.

– Батько?! – Марта витріщила очі. – Хочеш сказати, що ти син…

– Так-так, – хлопець лиш усміхнувся. – Я – син директора. Павло Панда, якщо бажаєш, можна називати Павликом.

– Гаразд… – Марта була все ще трохи здивована.

– Яка іронія… – Павлик якось сумно зітхнув і сперся на перила.

– Що таке? Щось сталося?

– Так, сталося. Нещодавно нас збирали, одразу після зимових канікул. Розповідали про ЦДГМ, приховані здібності… у всіх вони проявилися. Крім мене.

– У тебе… у тебе не з’явилася ОЗ?!

– Так, – Павлик сумно засміявся. – Так цікаво – син директора і така нездара. Зовсім не маю здібності. Навчаюся в групі «С». У всіх навіть почали з’являтися підозри, що мене батько спеціально сюди запхав. Лише через те, що я його син. У мене й в самого такі підозри з’являються… що я опинився тут помилково.

Марта мовчала, не знаючи, що казати. А що кажуть у таких ситуаціях? Павлик глянув на дівчину, а тоді відвів погляд.

– Пробач, – мовив він. – Я тут розповідаю тобі про свої проблеми… вибач, я, мабуть, піду.

– Стій.

Марта не дала йому піти. Просто було відчуття таке. Це все не можна було залишати ось так!..

– Іноді треба ось так виговоритися, – мовила Марта. – До того ж… особисто я не думаю, що ти тут помилково.

Хлопець здивовано глянув на неї, а тоді усміхнувся.

– Дякую, – мовив він.

– Пф… та за що?

– По-перше, за те, що вислухала. А також за те, що підтримала. Не кожна людина так може…

– Облиш. Я лише сказала те, що подумала.

– Але ж могла й промовчати.

– Могла… але слухай! Як так вийшло, що в тебе не проявилася здібність?

– Я не знаю, – він стиснув плечима. – Зі мною просто нічого не відбулося. Ні-чо-го. Усі розповідали, що на зимових канікулах з ними відбувалися дивні речі, а в мене все було, як зазвичай.