Розділ 8. Храм

ХРАМ

«Будь собою. Інші ролі вже зайняті».

Оскар Уайльд

– Дженні?

– Так.

– Ти не впоралася з завданням… Ти мала вже її знешкодити.

– Я знаю.

– І? Що тепер збираєшся робити? Вона вже відправилася на посвячення, а це неприпустимо. Ти навіть не уявляєш, у скільки разів вона стане небезпечнішою, якщо пройде його…

Дженні лиш зітхнула. Убити цю дівчину, яка ну вельми живуча, виявилося не так просто. Здавалося, вона вже все чудово спланувала… але не вдалося.

– Її майже ніколи не можна застати одну, – мовила тихо Дженні. – До того ж, схоже, що вона вже щось запідозрила…

– Ну звісно, якщо ти вже намагалася напасти на неї, – пирхнула Джесіка в трубку. – Загалом, слухай сюди. Вона не повинна пройти посвячення? Чула?

– А посвячення можна не пройти?

– Можна. Ти чула, що треба зробити?! Завадь їй. Вона не повинна стати повноцінною ясновидицею.

***

Перше враження – свобода. Приємне й легке відчуття… Здавалося, ніби в Марти за спиною вже виросли крила й вона готова була ринути в небо, полетіти далеко-далеко, відірватися від цієї землі… Марта ступила крок, вдихнувши свіже повітря. Озирнулася.

Вона опинилася в безмежному полі золотистих колосків… Звідки вони тут узялися? Та хіба важливо? Адже це місце – це щось прекрасне. Безкрає, фантастичне і прекрасне… Як вона тут опинилася? Видимо, це й справді якесь надзвичайне місце.

І тут панувала космічна енергія. Марті здалося, ніби вона вже наскрізь просочила її й опанувала розумом. Зовсім не тямлячи, що робить, дівчина кинулася вперед. Вона не відчувала ніг, вона просто летіла вперед по стежинці між метрових колосків, летіла, розтинаючи повітря… Вона не бачила, куди біжить, просто отримувала саму насолоду від цього…

Фантастичне відчуття свободи… Її не тримало взагалі ніщо. Вона не відчувала втоми, їй взагалі не важко було бігти. Таке враження, ніби й справді летить…

Ноги понесли її вбік, сходячи зі стежки. Марта пірнула в колоски по пояс, не припиняючи бігти. Було так чудово, що аж хотілося сміятися… від цієї легкості, від радості. Вона позбавилася всього того, що тримало її й просто насолоджувалася моментом.

На горизонті показалася хатинка. Марта спрямувалася до неї, біжучи крізь жовтогаряче колосся. Тверді колоски зовсім не заважали їй рухатися, навіть навпаки – Марті подобалося відчувати на собі їхній легкий шелест.

Хатка була двоповерховою, мала охайний ґаночок. Марта обережно піднялася на нього й оглянулася. Довкола її оточувало сонячне поле, а вона стояла на ґанку цієї хатки, мов на самотньому острівку. Вітерець легко розвівав пасмо її волосся, приємно гладив обличчя… так добре. На душі відчувався спокій, хотілося так ще довго стояти й дивитися на цю красу…

Яке чудове місце. Марта не відмовилася б тут тимчасово пожити. Подалі від реальної буденності, подалі від людей та цивілізації… у цьому спокої. Гармонії. У свободі.

Схоже, це місце й було тим самим Храмом. Хоча, зовсім не схоже на звичайні храми… Та серце підказувало Марті, що це саме так.

Врешті, вона відірвала погляд від золотистого поля й повернулася обличчям до вхідних дверей. Обережно прочинила їх, ступаючи всередину.

У хатині панувала напівтемрява. Увійшовши, Марта опинилася у вітальні, світло до якої потрапляло лиш частково крізь фіранки. Марта підійшла до вікна у розсунула їх, давши світлу наповнити кімнату. Тепер можна було краще її розглянути.

Вітальня була досить просторою. Був застелений килим, стояв красивий старовинний диван, різьблений столик біля нього, камін. Крізь арку можна було потрапити на кухню. Кімнату також прикрашало безліч картин у старовинних дерев’яних рамках, якісь дивакуваті вази і навіть оленячі роги. Не справжні. Марта підійшла й розглянула меблі – усі були чистими, без жодної порошинки, ніби тут щойно прибрали. Усе було цілим і непошкодженим, але справді старовинним. І до того ж, красивим.

Оглянувши усе на першому поверсі, Марта піднялася крученим сходами нагору. Вона опинилася в коридорі, який освітлювали свічки. Цікаво, звідки вони тут взялися? І скільки вже горять?.. Прочинивши двері однієї кімнати, Марта побачила спальню. Тут меблі були схожими за стилем до тих, що внизу. Другою кімнатою виявилася комірчина, темна, без вікон. Марта побачила в темряві кілька свічників і запалила їх, взявши свічку в коридорі. Тепер комірчина трохи підсвічувалася.

Першим, що кинулося в очі, було велике розкішне овальне дзеркало. Воно було прямо в кінці кімнати, напроти дверей. Марта повільно підійшла вперед і наткнулася на стіл, що стояв прямо в центрі.

Раптом сталося щось. Велика сяйлива куля спалахнула прямо перед Мартою і змусила її відсахнутися.

– Що за..? – пробурмотіла дівчина, здивовано розглядаючи це «чудо».

Магія? Що це за фігня взагалі? Як вона увімкнулася?

Марта спробувала знайти якийсь провід чи ще щось, але ні – куля просто зависла над столом, яскраво освітлюючи кімнату. Як мініатюрне сонечко. Але вона зовсім не випромінювала тепла, просто сяяла, осліплюючи в майже суцільній темряві.