Розділ 7. Рада

РАДА

«Тільки той, хто вірить в себе сам, може переконати в цьому інших».

Уте Ерхард

За вікном пропливали хмари… Білі-білі, наче сніг. Марта зачаровано дивилася у вікно, милуючись видовищем. Скоро вже політ завершиться, тож треба ще насолодитися прекрасним краєвидом. Хоча, за вікном нічого не було видно, крім хмар.

Більшу частину дороги Марта проспала. Як би це не було кумедно – свій перший політ літаком вона просто продрімала. Прокинулася, зрозумівши, що так і не насолодиться польотом, якщо всю дорогу спатиме. А із заплющеними очима ця подорож була все одно, що звичайно поїздка автобусом.

Незабаром прилетіли. І знову треба було проходити безліч станцій, щоб нарешті вийти в місто. Особливо, запам’яталася довга черга на паспортному контролі…

В аеропорту було дуже людно. У Марти з’являвся страх загубитися, тож вона намагалася всюди встигати за пані Галиною. Незабаром вони вийшли з аеропорту. Куди далі? Марта впіймала оком високу рудоволосу жінку, що летіла з нею одним рейсом. Вона теж щойно вийшла.

Пані Галина ніби побачила когось знайомого і різко рушила вбік. Марта ледь встигла за нею. І справді, побачивши пані Галину, до неї підійшов високий і досить громіздкий чолов’яга з коротким волоссям.

– Вітаю, – мовив він англійською, а Марта подумки «переключилася» на іноземну мову.

– Доброго ранку, – усміхнулася пані Галина. – Ви нас відвозите?

– Так, як і домовлялися, – його погляд ковзнув по Марті. – Ви – Гаврилюк Марта Олегівна?

– Так, – дівчина кивнула.

Чоловік досить з незвичним акцентом промовив її прізвище.

– Домінік Бенуа, – він простягнув уперед руку. – Голова Ради ясновидців, родом із Франції.

Марта невпевнено потиснула руку, а тоді Домінік запросив їх у салон своєї машини. Глянувши у вікно, Марта знову натрапила поглядом на ту руду жіночку, що якраз сідала в салон таксі.

Вони їхали містом. Лондон і справді був вражаючим містом. Стільки високих споруд, стільки машин… А ще велика кількість жовтих таксі, що одразу кидались у вічі. Довелося навіть побачити червоний двоповерховий автобус, який саме й асоціюється у більшості з Лондоном.

– Наступного дня, як тільки пройдете посвячення, – говорив Домінік, – ми проведемо невелику екскурсію Лондоном. Побувати тут і не бачити Біг Бена чи Букінгемського палацу – це просто неможливо! Обов’язково треба буде відвідати ці фантастичні місця.

Марта була просто в захваті. Усе складалося просто чудово. Скажіть, скільки людей мріяло потрапити в Лондон? Справді багато.

Незабаром машина зупинилася, заїхавши у якийсь двір. Марта здивовано оглянула місце їхнього прибуття – звичайний провулок, що не відрізнявся від тих, що доводилося бачити їй раніше…

– Ми… на місці? – тихо запитала вона в пані Галини.

– Так, – кинула жінка й примітила здивований погляд Марти. – А ти де хотіла опинитися? Біля Біг Бену?

– Ні, але я думала що це місце… ну… буде хоча б більш схожим на Раду. Хоча б приміщення відповідне.

– Ми б тоді привертали зайву увагу. Ти ж не забувай, що ЦДГМ, а заразом, і наша Рада ясновидців – це таємні організації.

Вони вийшли з машини. Провулок не був довгим, зовсім скоро закінчувався, був тупик. А куди тут іти? Домінік та пані Галина наказали Марті залишитися тут, а самі зникли у якомусь під’їзді.

Марта тупцювала на місці, роззираючись довкола. Так, місце таке-собі… Непривабливе – так точно, але це на краще. Як казала пані Галина, воно не повинне привертати зайвої уваги. Людей тут не було, машин також. Схоже, якийсь віддалений від центру, забутий район, куди мало хто потикається. Вдале місце підібрали для розташування Ради…

Проїхала якась одна автівка. Мабуть, місцевий, десь жив неподалік. Почувся шум – приїхало ще одне авто… На цей раз жовте таксі. Воно запинилося прямо перед провулком, з нього вийшла рудоволоса жінка, а тоді авто поїхало далі… Марта впізнала – це була та сама руденька пасажирка, що летіла з ними літаком. От тільки що вона тут робить? Якесь надто дивне співпадіння…

Незнайомка попрямувала прямо до Марти. Дівчина вже почала запідозрювати щось не добре…

– Ти маєш піти зі мною, – твердим голосом мовила рудоволоса.

– Що? – Марта ошелешено відступила крок назад. – Ви взагалі хто?

– Неважливо, – жінка підійшла ближче й вхопила Марту за руку. – Зараз ти підеш зі мною… негайно.

– Що?... Чого це раптом? Що ви робите?! – Марта намагалася висмикнути свою руку, але не вдавалося. – Відпустіть!

Але руда і не збиралася її відпускати. Марта ще більше смикала руку, але хватка незнайомки була чіпкою, наче клешні. Жінка спробувала потягнути Марту до себе, щоб силоміць змусити її іти, але та зненацька вигукнула голосніше:

– Не чіпайте! Відпустіть мене!

Марта вже хотіла ще раз крикнути голосніше – хто знає, що ця жінка збирається їй зробити? Якщо так силоміць намагається її кудись відвести, та ще й не назвалася, то явно нічого хорошого… Набравши в груди повітря, Марта вже зібралася щось вигукнути, але незнайомка якось дивно напружилася й промовила до Марти: