Розділ 5. Дівчина в чорному

ДІВЧИНА В ЧОРНОМУ

«Ти розмовляєш з Богом — ти віруючий, Бог розмовляє з тобою — ти психічно хворий.»

Доктор Хаус (House M. D.)

– Хто ти?

Це було перше, що вихопилося з вуст Марти. Ну, треба було ж хоч щось сказати? Не мовчати ж при зустрічі з людиною лицем до лиця!..

Чорний воїн не відповіла. Один різкий рух – і в її руках опинився гостре лезо, що виблискувало при блідо-жовтому сяйві місяця… Марта зауважила, що місяць зараз справді красивий. Повний, і його зовсім не затуляли хмари… А колір світло-жовтий, неначе натерте до блиску золото. Такий колір у місяця справді рідко можна побачити. Але який він чарівний, прекрасний…

«Так, зараз не час милуватися місяцем, – подумки мовила собі Марта. – Мене тут, схоже, вбити збираються…»

І на жаль, вона не помилилася. Дівчина в чорному, не чекаючи, доки Марта намилується жовтооким чудом природи, накинулася на неї. Спрацювали якісь природні рефлекси – Марті чудом вдалося ухилитися, а лезо навіть її не торкнулося. Незнайомка стала напроти Марти у стійку.

– Що ти робиш? – обурилася Марта. – Навіщо ти на мене нападаєш?

Чорний воїн ніяк не зреагувала на запитання, а лише ще більше напружилася й зосередилася. Схоже, вона не збиралася тут розмовляти й що-небуть розтлумачувати Марті, а просто хотіла швиденько покінчити з нею…

Вже передбачивши, що дівчина буде нападати, Марта швидко виростила поперед себе щільну стіну колючих кущів, що захистила її від удару. Але мовчазна нападниця швидко викрутилася – легким і надзвичайно високим стрибком вона підлетіла догори й опинилася вже позаду Марти. Вона що, ніндзя якась?!

Наступного удару Марта хотіла уникнути, відстрибнувши назад, але наткнулася на свої ж колючки. Пискнувши від несподіванки, вона подалася вбік. Слава Богу, дівчина у чорному все ж її не зачепила…

Та що, чорт візьми, відбувається?! Якась незнайомка, що вже своїм видом наганяє жах, являється несподівано поперед Мартою і намагається вбити її! Що це за Коледж такий, де всякої напасті повно? То Джесіка, тепер ця… О, а може, це Джесіка повернулася? Хоча ні, за статурою не схожа… Та й волосся чорне має, а та була русою.

І звідки в неї такі сили? Невже людина може такому навчитися?.. Чи вона теж має ОЗ? Адже дівчина так швидко рухається, високо стрибає… Чи здатна на таке звичайна людина?

У Марти майнула лиш одна ідея – тікати. Тікати, тікати, і бажано, чимскоріше! Тож вона дременула, що є сили, у напрямку бази. Там хоч сховатися можна…

Позаду пронизливий свист… Мить – і чорна постать дівчини уже прямо перед Мартою наставляє на неї лезо… Що за зараза?! Марта налякано кинулася вбік, перечепилася через щось і гепнулася додолу. Саме вчасно! Дуже знадобилася тут її незграбність!

Марта не встигла підвестися, лиш нутром відчула, як чорна незнайомка на неї зараз накинеться. Дівчина інстинктивно перекотилася вбік, на спину, і лише почула, як у неї біля вуха свиснуло лезо.

«Ой, мамо рідна, що ж це коїться?» – Марта відчувала, як вже починає панікувати. Ні-ні, це просто ненормально! Що ця навіжена тут забула?!

Схоже, її це зовсім і не хвилювало. Вона вийняла лезо із землі і знову націлилася на Марту… Та зрозуміла, що вже й не має сил підвестися – від страху все тіло ніби оніміло… Серце калатало, мов у лихоманці, а Марта не знала, що їй робити. Вона просто нажахано розплющила очі, не взмозі поворухнутися, і дивилася, як гостре лезо в руках дівчини летить просто на неї… Марта зажмурилася.

Але так нічого й не відчула. Нічого. Так і лежала із заплющеними очима…

Спалахнуло щось фіолетове, що Марті аж закортіло глянути, що відбувається, але страх не дозволяв їй цього зробити. Серце так і калатало, мов навіжене, даючи дівчині зрозуміти, що вона ще жива…

Насилу розплющивши очі, Марта побачила перед собою темінь. Яскраве фіолетове сяйво вже зникло, а попереду стояла дещо ошелешена та ж сама дівчина у чорному. Схоже, вона теж не розуміла, що це щойно відбулося…

Марта сіла на землі. Чорний воїн не очікувала, доки Марта підведеться остаточно і знову кинулася на неї зі зброєю…

І знову яскравий спалах. Лезо, що мало проткнути Марту, вигулькнуло неподалік з такого ж ясного кола, що також утворилося перед дівчиною. І тут вона зрозуміла, що це…

Марта упізнала міжпросторову діру. Портал, іншими словами. А зробив його ніхто інший, як…

– Марто, усе гаразд? – почувся позаду схвильований теплий голос.

Дівчину аж ніби вдарило струмом, як тільки вона почула його. Це був Ратмир…

– Якщо чесно, не дуже… – все ще оговтуючись від страху, мовила Марта, обертаючись. – Тут хтось… напав на мене.

І ніби на підтвердження її слів, чорний воїн кинулася на дівчину, користуючись вдалою нагодою. Ратмирові вдалося швидко зреагувати, тож він знову «кинув» туди портал. Марта налякано обернулася. Удар дівчини-ніндзя материлізувався в якомусь іншому місці.

– Дякую… – пробурмотіла Марта, обіцяючи собі більше не втрачати пильності.

Чорний воїн готувалася вже до нового нападу, але Ратмир вирішив не чекати. Він одним стрибком опинився біля Марти, вхопив її за руку й вигукнув: