Розділ 1. Навчальні будні

НАВЧАЛЬНІ БУДНІ

«Якщо у людини з'являється можливість вести незвичайне життя, вона не має права від нього відмовлятися».

 Жак-Ів Кусто

Стрибок! Фух, ледь не перечепилася… Ще трохи, і точно упала б…
Реагувати на перепони на великій швидкості було дуже важко. Адреналін просто зашкалював, Марта бігла з усього духу…
– Чорт, він нас зараз наздожене! – прокричала Лілі, що бігла позаду.
Дівчина бігла повільніше за Марту, тому їй доводилося ще важче… Але ніхто не хотів бути затоптаним великим дуболомом… Оце треба було ж на нього наткнутися?! І як Марта одразу не розпізнала його серед звичайних дерев?
Уроки лісознавства на другому курсі стали ще цікавішими. Тепер практичні заняття полягали не лише в тому, щоб дістатися до місця призначення, крім цього студентам треба було подолати чимало перешкод. В основному, вони базувалися на знаннях з лісознавства.
Дуболом – досить мирна рослина, якщо його не чіпати. Але він не стерпить, якщо ти вирішиш, наприклад, залізти на нього… Що саме і вирішив зробити Левик. Це так роздратувало величезне дерево, що воно з усієї дурі кинулося на друзів. Їм не залишалося нічого, як тікати чимдуж від цього створіння…
Ви б запитали – як це величезне дерево могло гнатися за ними? От Марта теж здивувалася, почула б це рік тому… Та тепер дивні речі для неї – норма. В тому числі, гігантські гриби, що насилають галюцинації, дерева, що хочуть тебе затоптати, співаюча яблуня, що цвіте восени… Звідки ж вони взялися тут, у звичайному світі, і чому їх не помічав ніхто раніше?
Це студенти дізналися на першому уроці лісознавства, навчаючись уже на другому курсі. Професорка Юлія почала з історії давніх людей, яких охрестили обдарованими. Вони були більш розвинені, ніж інші, тому почали виявляти в себе дивні можливості. Ці обдаровані існували ще до нашої ери… І ще тоді вони могли розгадати певні загадки свого мозку.
Обдаровані почали групуватися з подібними собі. Оскільки людство не змогло сприймати незвичайних, то обдарованим довелося ховатися… Вони винайшли доволі цікавий спосіб – заселяли безлюдні острови і за допомогою своїх здібностей приховували їх від людського ока. Але таким чином вони ставали відірваними від цивілізації, тому «застрягли» в розвитку. А згодом, вони почали вимирати, коли на островах почало не вистачати ресурсів.
Тепер є кілька груп вчених, які досліджують ці приховані острови. Поки що там не вдавалося віднайти жодної збереженої цивілізації, але там панувала дика й чарівна природа… Так, на цих «загублених» островах почали знаходити вкрай чарівні рослини! Можливо, вони стали витворами деяких обдарованих, які мали таку здібність подібну до хлорокінезу. На кожному новому острові знаходять нові види, або ж навіть подібні…
Дослідивши їх, науковці зробили висновок, що такі рослини навіть можуть стати корисними. Тому такі люди, що розкрили в собі ОЗ, пов’язану з природою, могли тепер вирощувати такі рослини.
Дивовижні рослини вивчали на уроках лісознавства. А потім ці знання закріплювали на практичних заняттях, як ось на цьому. Тепер Марта, схоже, назавжди запам’ятає, чому не варто турбувати дуболома…
– Треба щось придумати, бо я вже з ніг падаю! – прокричала Лілі.
– Думай! – гукнула їй Марта.
– Ти теж! Хто у нас відмінниця з лісознавства, га?
Марта посміхнулася кутиком вуст. Отже, якщо їй подобається лісознавство, то вона тепер усіх рятувати має?
– Не звикай покладатися у всьому на мене… – прошипіла Марта.
А тоді вона різко зупинилася, опинившись лицем до грізного дуболома, що мчався їй назустріч… Марта зібралася з думками (а це важко було зробити в подібній ситуації!), а тоді різким рухом руками виростила з-під землі кілька величезних ліан. Вони швидко розквітнули запашними рожевими квітками.
Дуболом сповільнив біг і зупинився біля квітучої рослини. Марта знала, що ці квіти дуже приваблюють гігантських дерев і заспокоюють їх. Дуболом покірненько присів на місці і знову став нагадувати звичайне дерево. Марта полегшено видихнула.
– Як завжди, чудово, – мовила Лілі, підійшовши до подруги.
– Лиш я тепер знову хочу їсти, – пирхнула Марта.
– Знову? Ми ж нещодавно обідали…
– А я тобі казала, що весь час, як мені доводить вирощувати велику рослину, то в мені пробуджується невгамовне почуття голоду.
Лілі зітхнула.
– Завжди ти їсти хочеш, – мовила вона невдоволено. – І що найбільш образливо – ти стільки їси й зовсім не поправляєшся…
– Я врятувала ваші життя, отже, з кожного данина, – Марта усміхнулася.
Як і завжди, на практичному занятті студентів ділили на групи з трьох осіб. Цього разу Марта опинилася в команді з Лілі та Левиком… Ще ті напарники. Обоє мають запальний характер, обоє вперті… Як почнуть сваритися – це повна біда. Їх двох узагалі небезпечно поміщати в одну команду…
– Нам треба дістатися до пункту Б, поки ще сонце не сіло, – мовила Марта після того, як трохи перекусила сухарями, що їй дали Лілі та Левик. – Там зробимо нічліг, а тоді продовжимо шлях до наступного пункту…
– Цей дуболом зайняв у нас чимало часу, – мовив Левик.
– І здогадайся, через кого, – Лілі була вкрай невдоволена.
– То це я винний?! Звідки мені було знати, що це дуболом, а не дерево?
– На уроках уважнішим бути треба!
– Раз така розумна, то чому мені не сказала?!
Марта вже по горло сита була цими сварками. Вона не хотіла знову це все вислуховувати, тому пришвидшила хід, пішовши вперед.
Тепла пора осені вже закінчувалася… Вночі вже має бути набагато прохолодніше. Хоча зараз яскраво вигрівало сонечко. Це було останнє практичне заняття цього року. Але Марта не надто засмучувалася. Адже тоді почнеться дещо цікавіше…
– Марто! – наздогнала подругу Лілі. – Не спіши так!
– А куди мені від вас дітися? Я вже не можу… скільки можна сваритися?
Лілі насупилася.
– Давайте краще просто поговоримо на спокійнішу тему, – запропонувала Марта. – Так, щоб ніхто не кричав, не сварився…
– Я погоджуюся, – підхопив Левик. – Сваритися, працюючи в команді – не найкраща ідея…
– Хто б казав… – пробурмотіла Лілі, але на щастя, Левик її не почув.
– Ви вже вирішили щодо тренувальних отих… переслідувань? – запитав Левик.
– Ще ні… – відповіла Марта. – Я точно не вирішила, чи хочу я брати участь. Це займатиме доволі багато часу, а мені треба продовжувати добре навчатися.
– Я точно знаю, що хочу брати в такому участь, – очі в Левика наче загорілися. – Це ж схоже на практичні заняття з лісознавства, але набагато цікавіше…
Ще на початку навчального року студентів другого курсу зібрали, щоб повідомити про одну гру – переслідування. Вони проводилися одразу після того, як припинялися практичні заняття з лісознавства. Ліс у «живому» стані підтримувала одна людина, що працювала тут, у Коледжі, за допомогою своєї ОЗ. Саме це давало можливість проводити тут гру навіть узимку.
Отже, у чому ж полягала суть цієї гри. У ліс запускали чотири команди, кожна з яких мала свою базу. Завданням гравців було захопити базу суперників, при цьому не втрачаючи свою. Наче, правила не складні. Найцікавіше те, що тут саме була можливість застосувати свою ОЗ на практиці й зрівняти свої вміння з іншими гравцями.
Але до цієї гри допускалися лише ті учні, що навчалися в групі «А» або ж в «В». Це була ще одна з мотивацій, щоб студенти старанно навчалися.
– Макс казав, що на другому курсі часу достатньо, – мовив Левик. – Він до речі, й цього року буде брати участь…
– Так, я знаю, – кивнула Лілі. – Я би теж хотіла спробувати… Звісно, моя фізична підготовка не на найкращому рівні, але моя ОЗ – досить сильна.
Марта усміхнулася. Ну звісно ж… телекінез – справді сильна здібність, особливо, якщо нею добре навчитися керувати.
– Марто, я думаю, тобі теж варто спробувати! – мовила подруга. – Ти чудово справляєшся на практичних заняттях, до того ж, у тебе є дар яснобачення…
– А ось це вже нічого не означає, – відповіла Марта, перебивши Лілі. – Мене лише хвилює те, що я можу з’їхати в навчанні через ці переслідування… Принаймні, це одна із причин, чому Лора відмовилася.
Для Лори навчання було важливішим усього. Звісно, Марта також серйозно ставилася до навчання, але не ставила його поверх усього…
– Не будь занудою, – Лілі набурмосилася. – Ти навчаєшся в групі «А», разом зі мною, у тебе все так чудово виходить… До того ж, я бачила, що в тебе багато вільного часу.
– Добре, – Марта зітхнула. – Можна сказати, ти мене переконала.
– Ура, – зрадів Левик. – Отже, Макс, Лілі, Ратмир, Марта, я… Було б класно, якби нам усім вдалося потрапити в одну команду!
З цим Марта не могла не погодитися. За довгий час навчання вони усі для неї стали друзями, тож дуже хотілося бути з ними заодно, ніж проти них…
– У яку команду збираєшся? – запитала Лілі в Левика.
– Поки ще не знаю… Але точно не в Синю. Там Матвій, Ніка…
Всього тут було чотири команди – Синя, Червона, Жовта й Зелена. Такі ось, кольорові… Синя вважалася найсильнішою, адже перемагала всі останні чемпіонати. Інші були приблизно на одному рівні, але їм рідко вдавалося вибитися в лідери.
Решту дороги Левик усе роздумував над тим, у яку команду йому піти, Лілі та Марті це швидко вже набридло… тому вони завели розмову про щось інше.
Незабаром сонце почало сідати, на неподалік з’явилося місце їхнього призначення – пункт Б.
– О, ви вже теж дістатися, – почувся позаду знайомий голос.
Марта озирнулася і побачила неподалік іншу групу, де стояли Ратмир, Анжеліка та ще один одногрупник, Махновець Антон. До того ж, останній був вкрай невдоволений і втомлений.
– Привіт, – першою мовила Лілі й підійшла ближче. – Як дісталися? Без пригод?
– Та де там… – Ратмир засміявся. – Антон переплутав звичайний гриб з пташиним, а тоді його руку обсипало якимись… крапочками.
– Ну звісно, якщо він його тримав у тій руці, то виникла така реакція… – мовила Марта. – Ви хоча б знайшли щось, що йому допомогло б?
– Так, – кивнула Анжеліка.
– Ну, в нас була набагато цікавіша пригода… – мовив Левик і вже хотів розповідати, але Лілі йому цього не дозволила:
– Краще намет би поставив, – каже, – замість того, щоб теревені тут розводити…
Його можна було взяти у приміщенні, що було тут. Практичне заняття тепер включало не лише один пункт призначення… На проміжних станціях були намети, щоб можна було зручніше розташувати нічліг. Ну, а ті, хто не встиг дійти вчасно, спали просто неба…
На ніч стало холодно, тож Марта не бажала вилізати з намету, закутавшись у щось тепленьке. Спати ще не хотілося, але що ж іще робити? На вулиці вже темно, холодно… І краще зранку раніше встати, щоб скоріше завершити це практичне заняття.
Закутавшись міцніше, Марта лягла на бік і задрімала. Життя тут, у Коледжі, її тепер цілком задовольняло… Скільки нових можливостей, нових друзів, цікавих занять дав їй цей Коледж!.. А подумати лиш – усього цього могло й не бути. Вона могла жити собі звичайним життям, зараз навчатися в одинадцятому класі й нічого не підозрювати про приховані можливості її мозку. А все змінилося ще того дня…