14

***

Раз на тиждень у великій залі дитбудинку панувала особлива атмосфера. Всі діти з нетерпінням очікували на цей день. Адже вихователі влаштовували їм вечір кіно! Фільм, який показували сьогодні, викликав дуже великий ажіотаж у всіх, без виключення. Здається, навіть вихователі залюбки дивилися дитячу новорічну комедію.

Тед та Лея не були виключенням, вони сиділи у куточку і дуже активно його обговорювали.

– Думаєш, це можливо? – очі дівчини палали вогниками. – Невже дорослі дійсно можуть на таке повестися?

– Не знаю, але такі штуки, як розлити шампунь на підлозі, дійсно можуть спрацювати, – задумливо протягнув Тед. – Він непомітний, якщо не знати, де дивитися. А грабіжники ж навряд чи очікували, що Кевін міг бути таким розумником.

– Гайда перевіримо! – у дівчинки було стільки ентузіазму, що він ледь у ній вміщався і бив через край.

Вона навіть схопила Теда за руку й почала оглядати кімнату в пошуках жертви:

– Може, почнемо з отих двох старшаків? Вони мене вже замучили на чергуваннях! А нас весь час разом ставлять, бо «ми хороша команда», – обурення звучало у кожній ноті дівочого голосу.

– Ти ж казала, що вони більше тебе не дістають, – насупився Тед.

– Ой! – Лея зрозуміла, що бовкнула зайвого, і поквапилася змінити тему: – Як Кевін зміг це все вигадати? Він же віком, як ми! А у нас із тобою ніякого такого плану немає. Раптом треба буде швидко тікати, чи ховатися від грабіжників. Що ми будемо робити?

Спрацювало! Хлопець відволікся. Принаймні вдав:

– Ти права. Але мені зараз нічого не спадає на думку. Нумо домовимось: завтра ввечері кожен з нас принесе принаймні три ідеї, як можна затримати злочинця у нашому притулку.

– Або де сховатися, – кивнула Лея. У неї вже було кілька ідей, але спочатку вона мусила їх перевірити, аби точно вразити друга! – Як думаєш, що ще можна розлити на підлогу, окрім шампуню?

Тед на мить замислився:

– Хочеш помститися?

Лея активно закивала.

Весь час до відбою друзі обговорювали можливі варіанти помсти недругам.

А вже наступного дня двоє старшаків, що діймали Лею, послизнулися на сходах, коли намагалися прогуляти уроки.

***

Тед

Кілька листків впали на підлогу. Я різко сіпнувся.

Трясця! Ледь не відключився.

Чергова безсонна ніч. Всю ніч команда вишукувала будь-яку інформацію про Лею, де тільки можливо.

Кава, яку я вже випив, цілком могла текти по венах замість крові.

– Пане Рокка! Ми знайшли, – до мене квапилися Веніамін з інспектором.

– Лею? Де вона? – я миттю підірвався з-за столу.

– Не зовсім Лею, – зам’явся детектив. – Родину, що її вдочерила, – переді мною на стіл почали опускатися досьє. – Ганна та Гнат Вортило, – фото товстухи в яскравій шубі та з фіолетовою помадою на губах. Поряд пузань з круглою бандюганською фізіономією.

Зверху лягли фотографії якихось бугаїв і детальний опис.

– Власні сини, – коментував Веніамін, – Григорій та Анатолій Вортило. Неодноразово звинувачувалися у дрібному хуліганстві та адміністративних порушеннях, але щоразу виходили чистими з води.

– Де вони зараз? – я ладен був зриватися з місця негайно.

– Краще присядьте, пане Тео. Бо насправді з хороших новин це все, – зітхнув інспектор Кіт, підсуваючи до себе стілець.

Я хмуро опустився назад, склав руки у замок на столі і приготувався слухати.

– Отже, за весь період сім’я вдочерила більше десяти дітей, – ретельно підбираючи слова, почав Веніамін, теж сідаючи поряд.

– Вдочерила? Тобто брали лише дівчат? – вихопив головне я.

Веніамін кивнув. Я кинув погляд на інспектора, той дивився в одну точку у підлозі задумливим поглядом. Одна його рука лежала на столі, іншою він уперся в бік. Брови нахмурені і весь час жував губи.

– Дівчат віком п’ятнадцяти років, плюс-мінус. У шістнадцять більшість дівчат отримували ґрант на освіту за кордоном, – продовжив Веніамін.

– Гадаю, зайве додавати, що ніякого навчання не було, – подивився на мене інспектор.

Я кивнув. Намагаючись запхнути почуття провини якнайдалі, спитав:

– Чому ніхто нічого не вдіяв?

– А хто і що? Сироти. По документах все легально. Діти отримують освіту, яка не доступна більшості. Держава може не витрачати на них кошти. Всі у виграші. А на деякі підозрілості легко закрити очі, – розвів руками мій детектив.

– Особливо, якщо ці очі затуляють кілька зелененьких купюр, – зло виплюнув інспектор. Його руки стиснулись в кулаки.

– Відомо, що сталося насправді з усіма дівчатами? – в голові не вкладалося, що це могло спіткати мою Лею. Все ще може.

– Всі вони «погано витримували дорогу». Гостювали кілька днів у родичів сім’ї. А далі, хто начебто приступав до навчання, хто відправлявся у відпустку. Одним словом, просто жили, – Веніамін відповідав, проглядаючи папери, і передавав їх мені.

Це були досьє. Але вже на дівчат. Всі неймовірно вродливі, з величезними очима і яскравими усмішками. І всі такі маленькі. З різних дитбудинків по всій країні.

– Чому начебто? Ти сказав «начебто приступав до навчання»? – спитав я, все ще пробігаючи очима по досьє.

– Тому що ліцею, куди всі вони вступали, немає. Точніше, він був. Але закрився ще років тридцять тому, – навіть завжди оптимістичний Веніамін виглядав пригніченим.

– В мережі є їхній сайт, але якщо копнути глибше, – інспектор клацнув, – обманка.

– Тому чекали шістнадцяти років? – здогадався я. – Дівчата отримують паспорт, який одразу ж забирають. А далі надсилають до іншої країни, де наші служби не мають впливу, так?

Інспектор повільно закивав.

– Гадаю, ці мерзотники використовували паспорти як спосіб контролювати наївних дітей, – зло промовив інспектор. – Буцімто без паспорту, їх ніхто навіть слухати не буде, і вони нікуди не зможуть втекти.

– Але ж Леї вдалося, – не питав, стверджував, намагаючись переконати себе, що все з нею буде гаразд.