13

– Решти не треба, – кинув я таксисту, простягаючи п’ятсот гривень. І виходячи з машини звернувся до Веніаміна: – Є новини?

– Певною мірою так, – детектив порівнявся зі мною, і ми швидким кроком попрямували до квартири Леї. Він доволі бадьоро затараторив: – Помічнику вдалося відслідкувати Руту Собіпан лише до університету. Тобто жодних записів зі шкіл, садочків, пологових Києва чи області.

– Не бачу тут хороших новин, – нахмурив брови я, адже судячи з голосу Веніаміна, саме їх він мені і сказав.

– За нею не помічено ніякої підозрілої активності. Тому я майже на дев’яносто дев’ять відсотків впевнений, що це, – він змахнув рукою вгору, певно, маючи на увазі те, що побачив у квартирі дівчини, – пов’язано з родиною, куди її віддали з дитбудинку, – з ентузіазмом промовив детектив.

– Ти вже знайшов їх? – ми зайшли в під’їзд я підіймалися сходами.

– В процесі. Але у нас є значно більше ниточок, звідки почати пошуки, а отже, незабаром все знайдемо, – радісно, наскільки можливо в такій ситуації, відповів Веніамін. Схоже, він мав хороші прогнози.

Про те, що краще б вже знайшли, я промовчав. Розумів, деякі речі потребують часу.

– Пане, – Веніамін притримав двері до квартири Рути, – пам’ятайте, що ви бачили, як вона тікала. Отже, дівчина на даний момент, з вірогідністю у вісімдесят відсотків, жива й неушкоджена.

Я кивнув:

– Відкривай.

Всередині панував безлад. Речі розкидані, ніби хтось їх битою скидав і все нею дубасив. Веніамін вів мене вперед. До здоровенного напису на стіні, червоними літерами: «Ховайся, наволоч, ми знаєм, де ти».

З незрозумілих причин напис викликав оціпеніння й жах. Ненависть, з якою він був зроблений, відчувалась у кожній лінії.

– Скільки у тебе людей? – спитав я Веніаміна охриплим голосом.

– Близько п’ятнадцяти. Я вже задіяв усіх, – з готовністю відповів чоловік.

– Замало. Викликай поліцію, будеш з ними співпрацювати, – наказав я.

– Але ж тоді одразу дізнається Корнелія.

– Начхати! Піднімай всіх, кого можливо, треба якнайшвидше її знайти! – скомандував я, витягаючи телефон з кишені. – Зараз кожна секунда важлива.

Детектив кивнув і теж почав телефонувати. Наскільки я пам’ятав, у нього був бойовий товариш, який нині працював інспектором. А значить, у результаті я не сумнівався.

Я ж набрав окружного прокурора, не певен, чим він зарадить зараз, але нехай всі будуть напоготові. Тим паче, ще питання, які зв’язки мали «родичи» Леї.

– Так, – відповів мені втомлений голос.

– Це Тео Рокка, вибачте, що турбую у такий пізній час, але потрібна буде ваша цілковита підтримка.

– Рокка, – хмикнув прокурор. – Такого виклику я точно не очікував. І що ж за терміновість у тебе, хлопче?

– Ми натрапили на сліди можливо причетних до підпалу дитбудинку близько семи років тому.

На тому кінці слухавки утворилась важка тиша.

– Доволі гучна заява, молодий юначе, – але тон голосу змінився з глузливого на діловий. – З чого такі висновки?

– Ми вийшли на одну з сиріт, яку переслідує її прийомна родина. Є підозри, що вони могли бути у змові з директором, аби отримати легкий доступ до непотрібних дітей. Лік йде на години, і якщо слідство все підтвердить, тоді треба буде діяти негайно.

Звичайно, зараз я навмисне нагнітав, аби схилити чоловіка до співпраці. Але ж хто сказав, що таке неможливо?

– Твоя мати знає, чим ти займаєшся? – важко зітхнули у слухавку.

– Ні.

Ще кілька секунд тиші.

– Добре, хлопче. Я буду напоготові і зроблю все від мене залежне.

– Дякую. До зв’язку, – скинув виклик, і до мене одразу підійшов Веніамін:

– Поліція приїде з хвилину на хвилину, я домовився зі своїм старим другом. Все буде у кращому вигляді.

У відповідь я мовчки кивнув, іншого від нього не очікував.

– Що будете робити з Корнелією? – поцікавився детектив.

– Вирішуймо проблеми у міру їх надходження, – потиснув я плечима і пішов оглядітися. Цікаво, як жила моя маленька.

– Бажано нічого не чіпайте, пане, – гукнув у слід Веніамін.

– Угу.

Речей Леї було доволі мало. Всі заношені, з дешевих тканин, запрані і місцями перешиті. Неусвідомлене відчуття сорому затопило душу. Мозок тільки додавав вогню, нагадуючи, який у мене гардероб. Саме приміщення якого завбільшки цієї кімнати.

Я озирнувся. Жодних фотографій. Майже не було книжок, дрібничок чи взагалі чогось, що натякнуло б, як в неї склалося життя. От тільки ця пустота розповідала красномовніше. Про її самотність. Про страх бути впійманою.

Трясця!

Дійшов до кухні. Все приладдя було розкидане. Розбитий набір склянок. І жодної їжі. В холодильнику пусто, ніби ним і не користувалися від моменту придбання. Тільки кілька пакетів лапші швидкого приготування лежали в ящику.

Не можна було її залишати тоді. Я мав щось вигадати, аби зостатися з нею. Не мав права її кидати. Так надовго.

– Пане, поліція вже прибула, – пройшов Веніамін. В його погляді промайнуло співчуття. Від чого стало ще гірше.

– Йду.

Телефон у моїй кишені завібрував. Я глянув на екран. Марія. Хм, я очікував на Корнелію, але аж ніяк не на асистентку. У поганому передчутті відповів на виклик:

– Так, Маріє?

– Ваша мати дізналась, що ви скасували свій виліт, – винувато почала жінка.

– Як? – все ж я сподівався на кілька годин фори.

– Коли я викликала одного з аудиторів, вона виявилася поруч із ним.

Важко зітхнувши, я потер перенісся. Цього можна було очікувати, що Корнелія не всидить вдома, а суне носа у справи.

– Вона вилітає до Миколаєва. Сказала передати, що дуже розчарована у вас. І їй байдуже, які справи вас затримують, але зранку ви маєте бути у філії поруч із нею, – закінчила Марина.

– Дай-но вгадаю, ти вже знайшла найкращий маршрут для мене?

– Так, пане.

– Марино, випиши собі премію зараз і надійшли мені на узгодження. Зроби це ж на мого водія, Кирила.