12

Зоряна.

– Що ти тут робиш? – зірвалося з язика раніше, аніж я себе зупинила.

Колишня подруга виглядала злою, але в той же час химерна посмішка перекосила її обличчя.

– Чекаю на тебе, – до чого ж зарозумілий тон!

– Навіщо? – недобре передчуття стиснуло серце своїми крижаними пазурами. Я повернулась обличчям до неї.

– Передати, що твій бос не хоче більше брати тебе з собою, – дівчина нащось почала уважно вивчати свої нігті на руці. Мабуть, думала, вона так виглядатиме солідніше.

Вдруге на її побрехеньки я не поведусь.

– Сама в нього спитаю, – відповіла я і відвернулась до вмивальника, вимкнути воду.

Зоряна зло фиркнула:

– Невже не отримала посланнячко? Чи не розумієш натяків? То я поясню: вони зовсім поряд і готові будь-якої миті тебе позбутись.

Я завмерла. Серце вмить пішло в п’ятки.

– Це була ти? – очманіло прошепотіла я.

То он як мої брати мене вистежили? Зоряна знала, що я з притулку. Вона забрала мій кулон. Може, намагалася через нього знайти Теда, а вийшла на «братів». Певно, добряче обіцяли віддячити, якщо вона мене здасть.

Гарбузова каша!

– Звичайно, – самовдоволено оскалилася ця... гарбузова натура.

– Ти хоч розумієш, що накоїла? – все ще приходячи до тями, прошепотіла я.

Подих перехопило. Я намагалася робити, як вчив Тед, але зосередитися на чомусь, окрім страху, не виходило.

– Так, влаштовувала своє життя, – і вона потягнулась до телефону.

Хвиля паніки накрила мене з головою. Я вискочила з вбиральні, накинувши капюшон по самий ніс, і кинулась до виходу. Обрала той, де найбільше людей, аби сховатися серед натовпу.

Тед

Щойно пішла Зоряна, набрав Лею. «Поза зоною». Вирішив не гаяти часу і набрав детектива:

– Веніаміне, треба її негайно знайти, – промовив у слухавку, щойно той відповів. – Вона вже мала б давно приїхати. Номер поза зоною.

Я ходив назад-вперед, не знаходячи собі місце. Від розпачу, злості й безсилля хотілося кричати. Лея була так поруч, ми навіть каву разом заварювали! А я її впустив.

Проклята каша!

– Майже біля її дому, пане. За кілька хвилин відзвітую. Мій помічник вже отримав вказівку і шукає все, що можливо і не можливо на пані Лею, – схвильовано відповів Веніамін.

Та гадаю, його хвилювання пов’язане зовсім не зі страхом за дівчину, а з можливістю розплутати таку надзвичайно складну справу. Не здивуюся, якщо за рік чи два захоче видати книгу по ній.

Але хай хоч сотню книг строчить, аби тільки знайшов мою маленьку.

Трясця! Як я міг її не впізнати? Впустити. Адже все в мені волало: «Вона! Це вона!».

Потягнулися довгі хвилини очікування. Я все сподівався побачити серед тих, хто заходить, Лею. Та марно.

Нарешті Веніамін перетелефонував:

– Пане Тео, – чоловік на тому кінці слухавки зам’явся. – Гадаю, Лея вже не зʼявиться.

Серце миттю провалилося в п’яти.

– Тобто? – хриплим від страху почути найжахливіше голосом промовив я.

– Є підстави вважати, що вона буде переховуватися десь. Заляже на дно.

– Чому? – я геть був збитий з пантелику. Принаймні вона жива. Це вже тішило.

– Краще вам це побачити на власні очі.

– Ти впевнений? Що вона не приїде сюди?

– Пане, вона виїхала перед вами, якщо я правильно зрозумів. На додачу, ви заїжджали по мене. Якби вона прибула до аеропорту, ви б її побачили.

– Гаразд, незабаром буду.

Та спочатку я все ж вирішив зателефонувати Марині:

– Марино, вибач, що так пізно, але це терміново. Перевір, будь ласка, чи була за квитком Леї, тобто Рути, реєстрація на рейс.

– Одну хвилину, пане, – занепокоєно відповіла асистентка і поставила мене в режим очікування.

Я майже ніколи не чіпаю співробітників у позаробочий час, тільки в екстрених випадках. Як от зараз.

За мить Марина знову вийшла на зв’язок:

– Ні, пане, ніхто не реєструвався.

– Я так і думав. Ще одне завдання: терміново збери команду аудиторів до Миколаєва, нехай вилітають найближчим рейсом.

– Добре. Пане, а що трапилося?

– Рута зникла, схоже, їй погрожували.

Марина охнула:

– Невже думаєте, це Злотан Боянович мститься?

Гарбуз! Як я сам про це не подумав? Хто може бажати дівчині зла, як не головбух, якого вона спіймала на крадіжці?

Лея

Дарма я сюди перлась. Лишень гроші на таксі витратила! Треба було одразу здогадатися, що це стерво може здати мене «братам». І що Тео вона так легко не випустить зі своїх пазурів, принаймні допоки не знайде варіант краще. А отже, може вештатися тут, біля нього.

Гаразд, годі вже думати про те, чого не зміниш.

Я вийшла на вулицю і переді мною вкотре постало питання: що далі? Знову витрачатися на таксі не хотілося, адже невідомо, скільки ще доведеться тікати і коли з’явиться можливість заробити. Тому рушила до автобусної зупинки. Доїду до метро, а там до вокзалу.

Поки наближалась до зупинки, ніяк не могла викинути з голови Тео. Може, варто було все ж попросити про поміч? Але ж де його шукати в цілому аеропорті, коли в будь-яку мить мене наздоженуть «брати»? І не факт, що він зможе допомогти. Раптом на нього натиснуть чи взагалі почнуть погрожувати?

Хоча Тео виглядав надійним. І дуже нагадував Теда. Тільки був більш замкненим та суворішим.

Я пригальмувала і озирнулась на здоровезну споруду. Вагання припинились дуже швидко, коли до входу підбігла парочка і жінка крикнула супутнику:

– Нумо! Хутчіше! Вже восьма, ще не встигнемо пройти реєстрацію.

Нічого собі! Як швидко летить час. Тео казав, виліт десь о дев’ятій. Навряд чи він досі чекав на мене в залі. Вже мабуть пройшов той паспортний контроль і попрямував до своїх воріт. А мене наказав звільнити.

Гарбуз! Якби раніше подумала про час до відльоту.

Але тепер однозначно треба прямувати з міста.