11

Лея

Тільки від’їхавши від будинку, я змогла видихнути. Швидко дістала картку з телефону і засунула нову. Аби не відслідкували. Не впевнена, наскільки це ймовірно, але від «родичів» можна чого завгодно очікувати.

– То куди вам, пані? – спитав таксист. – Я, звичайно, можу і просто кругами по місту, але рахунок буде чималий.

– Мені треба поїхати з міста. Негайно.

– Для цього існують автовокзали, вокзали, якщо треба поїхати з більшим комфортом. А якщо треба швидко, то найкраще, це мабуть літаки. Як бачите, вибір у вас багатий, тож вирішуйте, – усміхнувся водій.

Аеропорт, точно! Там же мій новий колишній бос. Враження, ніби не було нічого і вся ця робота на молодого красунчика мені просто наснилася.

«Раптом що, знай, ти завжди можеш до мене звернутися. Я спробую зробити все, що в моїх силах», – спливли у пам’яті слова Тео. Чи рятування від безжальних родичів-работорговців входить у це число?

Та раптом мене осяяло! Я можу вдати, ніби їду у відрядження, а при першій же нагоді втечу. Можливо, квитки, куплені компанією, братам буде важче відслідкувати і у мене з’явиться фора, і дрібка заощаджених кошт.

Трошки підбадьорившись таким чином, скомандувала таксистові:

– До аеропорту!

– Так точно, пані! – кивнув водій і розвернув машину. – Ми трохи від’їхали вже в протилежний бік, тож дорога займе хвилин сорок, якщо не більше.

Я нічого не відповіла. Всі мої думки були зайняті питанням: як вони мене знайшли? Де я прокололась? Та в голові не виникало жодних здогадок. Навіть найабсурдніших.

У душі ж панувала темрява. Я намагалась їй не піддаватися, але відчай дедалі сильніше заволодівав мною.

З тим, як я вимушена переховуватися, не дивно, що Тед не зміг мене досі знайти. Якщо взагалі шукав. А не знаючи, як саме «родичі» на мене вийшли, я не знаю, як цього не допустити у майбутньому.

І що робити далі?

Я почала дихати. Довго і глибоко, як вчив Тед. Треба було заспокоїтися, спочатку вирватися у безпечне місце, а потім вже міркувати і вирішувати.

Чомусь подумалося, що я так і не скуштувала безкоштовний обід. Треба було хоча б кілька в офісі поцупити.

Авто вже завертало до аеропорту. Серце калатало: раптом на мене тут будуть чекати? І зовсім не Тео. Вони можуть. Вони взагалі на все здатні.

Тед

Я ходив туди-назад неподалік від входу. Настільки нервував, що навіть охоронці на мене почали скоса дивитися. Де ж вона? Може, в дорозі щось трапилося?

Дістав телефон, перевірити, чи не було раптом від неї якихось повідомлень. Втім, звідки у неї мій номер міг взятися?

Скуйовдивши волосся, я сів у крісло для очікування.

– На мене чекаєш? – почувся поруч мною голос Леї.

Тобто, псевдо-Леї. Дівчина тримала у руках якийсь пакунок, та мені не було до нього діла.

– Де твій кулон? – зло глянув я на неї.

– Теде? – здивовано озвалася дівчина.

– Де він? – вимогливо гримнув я.

– У мене, – все ще розгублено відповіла вона.

– Дай-но, – я простягнув руку.

Вона запідозрила щось неладне. Недовіра промайнула в її очах.

– Що трапилось? – у голосі пролунали нотки страху. Боїться, що велика рибина зірветься з крючка?

– Хочу дещо перевірити, – я намагався стримати лють. – Дай.

Окинувши мене похмурим поглядом, вона все ж дістала кулон з кишені і передала мені. Я уважно оглянув прикрасу.

Так, це він. Це медальйон Леї.

– А тепер можеш йти, – тихо, але чітко промовив я, стиснувши прикрасу у долоні.

– Що?! – очманіла псевдо-Лея.

– Забирайся геть! – і я підвівся, показуючи, що розмову закінчено.

Псевдо-Лея схопила мене за руку, примушуючи озирнутися:

– Зажди. Дай мені змогу все пояснити! – і погляд такий чесний.

– Байдуже, – я розвернувся, відійшов на кілька кроків до колони, сперся на неї спиною і став видивлятися справжню Лею.

Почув, як псевдо-Лея підійшла збоку.

– Я мала розповісти все одразу. Вибач, – тихо зітхнула дівчина. Та викликала лише більше роздратування.

Гарбузова каша! Не силою ж змусити її замовкнути. Та й тікати по всьому аеропорту від неї не годиться.

– Лея, вона, ми познайомилися на роботі. Починали одночасно, офіціантками. Але мене підвищили. Стільки злості й заздрощів в ній одразу прокинулося. Навіть довелося припинити з нею спілкуватися.

Лея

На під’їзді до аеропорту серце чимдалі дужче калатало. Наче злочинниця, я вертіла головою навкруги, вишукуючи підозрілих чоловіків. За що отримала косі погляди водія.

Тед

Ігноруючи брехуху, я мовчки вдивлявся у вхідні двері. Звичайно, питання на язиці крутилися, але я б хотів почути відповіді на них від справжньої Леї.

– Вона більше не та, якою ти її пам’ятав. Життя її змінило, – продовжила тиснути підробка.

Я знову мовчав. Очікувати, що людина за десять років ніяк не зміниться, доволі тупо.

Та й розумію, що псевдо-Лея намагалася очорнити мою дівчинку, але ж я вже з нею попрацював. І зі впевненістю можу сказати, що моя Лея людяності не втратила.

Лея

– Куди, кажете, летите? – спитав водій, поки ми стояли в черзі з машин на під’їзді до аеропорту.

Гарбуз! Мабуть, моя нервова поведінка надто підозріла. Треба заспокоїти нерви, а то ще охоронці причепляться.

Тед

– Лея сама віддала мені кулон, – тихо промовила підробка.

Слова боляче різонули серце. Та я намагався не подавати виду. І на провокації не вестися.

– Коли ми ще дружили. Я побачила його у коробці зі сміттям. Чуєш, Теде? Лея намагалася його викинути! – псевдо-Лея обійшла й стала переді мною, навіть за руку тряхнула. Певно, хотіла загородити огляд, але я на голову вищий. Тож продовжував видивлятися свою дівчинку.

Лея