10

– Кидай координати, зараз тебе заберемо, – коротко постановив я. Поклав слухавку і показав геолокацію Веніаміна водієві: – Збережеш все в таємниці, отримаєш подвійну премію.

Корнелії неможна нічого знати про мою Лею, чи будь-що з нею пов’язане. На щастя, Кирило не раз доводив свою здатність зберігати приватні розмови. Але коли мова заходила про Лею, я намагався бути втричі обережнішим.

Веніамін знаходився майже по дорозі до аеропорту, тож навіть сильний крюк робити не довелося. Чоловік швидко заскочив всередину, коли ми зупинилися, і Кирило продовжив рух до аеропорту.

В руках у детектива була здоровенна папка, але відкривати її він не квапився.

– Що у тебе? – не витримав я.

– Після того, як ви мене набрали з радісною звісткою, що ваша Лея знайшлась, я за старою звичкою вирішив її перевірити.

Я одразу нахмурився.

– Не сердьтеся, але у вашому становищі треба бути вп’ятеро обачнішим, – поквапився згладити свої слова детектив.

– У неї є кулон і вона чимало знає.

– Так, це могла би бути й дійсно вона, але з дуже темною історію за плечима. У будь-якому разі...

– Що значить «могла би бути»? – вихопив я головне. Ще трошки, й втрачу самовладання.

– Лея, яку ви знайшли, зовсім не сирітка. У неї є повноцінна родина, хоча двоюрідні брати мають якісь темні зв’язки. Але її на всі тисячу відсотків не вдочерено. Та й справжнє імʼя Зоряна. Дане батьками при народженні.

Моя душа впала у п’ятки і провалилася ще далі. В голові загомоніла купа питань, і, тим не менш, я відчув значне полегшення. Адже так моя байдужість і навіть якесь роздратування від неї виправдані.

– Але ж вона мала кулон, і знала чимало.

– І я про це подумав. Отже, від когось Зоряна мала почути ці історії, знати, що ви були у дитбудинку, ваше старе імʼя. Тому я проглянув її знайомих і знайшов дещо цікаве, – чоловік дістав з папки фото.

Там була ця псевдо Лея, купа невідомих мені людей в уніформі офіціантів. А ще я помітив на світлині Руту. Що не дивно, адже вони разом працювали.

– І що?

Веніамін також вказав на Руту:

– Запам’ятайте цю дівчину, бо ось ще одна її світлина з цього ж вечора, – і чоловік простягнув мені зображення, на якому була лише Рута, з підносом у руках. Вона усміхалася, протягуючи комусь келих.

Але мою увагу прикувало не це. А її шия. Точніше те, що на ній висіло.

Кулон. Той самий.

– Рута – це Лея, – приголомшлено видихнув я. – Весь цей час вона була так близько.

Наче рештки головоломки почали складатися в голові. Я не помилився тоді на прийомі. Тому мене постійно так до неї тягнуло, бо це дійсно була вона, а я довіряв лишень кулону.

Але ж чому вона жодного разу нічого не казала? Та згадалось, як я весь час називав Корнелію мамою. Не дивно, що Лея мене не впізнала. А ще згадався її погляд, точніше смуток в ньому, чи значить він, що моя дівчинка мене не забулась?

Гарбузова каша, скільки питань одразу в голові!

– Ти щось про неї дізнався? Чому її тепер кличуть Рутою? – в нетерпінні з’ясувати бодай що-небудь, спитав я.

Веніамін похитав головою:

– Ще ні. Самі знаєте, дітей поспіхом вивезли кого куди. Ніяких документів не зберіглось. Може, почала нове життя, а може хто вдочерив, – розвів він руками.

– Не схоже на те, що в неї є любляча сім’я. Та й нове життя починають, коли у старому все надто погано, – задумливо протягнув я і подивився на фото усміхненої Леї. Може навпаки, не хотіла, аби я її знайшов?

Струснув головою, відганяючи ці думки подалі. З чого б їй від мене ховатися? Хіба що Корнелія доклала зусиль. Але якби розшукала вона, розшукав би й Веніамін.

Винних у підпалі тоді, звичайно ж, не знайшли. І за бідних дітей більше теж ніхто не відповідав. Навіть не уявляю, як би у неї вийшло віднайти Лею швидше, враховуючи, що я нічого про мою дівчинку не розповідав. Саме з цих міркувань, аби Корнелія не знайшла її першою.

Від спогадів руки мимоволі зло стиснулися в кулаки.

На жаль, я спізнився лише на рік. Вирвись зі своєї золотої клітки всього-на-всього на рік раніше, зумів би стримати обіцянку і забрати мою принцесу з башти злого дракона. Тоді, розгублений і у розпачі, я продовжував вірити, що вона чекала, а мені залишалося лише розшукати її. Але приватні детективи, непідконтрольні Корнелії, вартували надто дорого.

Тому я вирішив, що найкращий варіант – повернутися до навчання. Закінчив університет і вигадав спосіб фінансувати пошуки своєї Леї.

Минуло кілька років пошуків. Втім безуспішних. Веніамін розшукував сиріт, одну за одною. Та серед них не було моєї дівчинки. А історії і чутки, які ходили серед знайдених, змушували застигати кров від жаху.

І от випадковість, завдяки якій я знайшов її. Знайшов і впізнав. Але ця Зоряна мене перехитрила.

Стоп! Веніамін, він телефонував зі словами про небезпеку:

– Що загрожує Леї?

– Не можу сказати напевно. Але Зоряна зв’язувалась вчора вночі зі своїми знайомими, скажімо так, не дуже хорошої репутації.

– Тоді ти їдь до Леї додому. Почергуй, аби там все було чисто. А ми з нею зараз маємо зустрітися в аеропорту. І знайди про неї все!

Детектив з готовністю кивнув. Ще б пак, йому чимало нулів світить тепер. Але гроші для мене лише інструмент бути з Леєю.

Кирило зупинив машину і наостанок я промовив детективу:

– Веніаміне, дякую, – адже якби не його обачність, хтозна, що могло б трапитися. Якщо вже не сталося.

Чоловік вийшов з машини, розуміюче усміхнувся і зачинив двері.

Кирило одразу стартував до аеропорту, на максимально дозволеній швидкості. До моєї дівчинки. На цей раз справжньої.