9

– Ой, – тільки й змогла видати я. – Я миттю!

Підскочила, взяла сумочку і вибігла з кабінету.

– Будь обережною, – тихо промовив Тео, коли я проходила повз нього.

Я здивовано озирнулась на чоловіка, та він вже звертався до команди:

– Які є новини?

Тому я просто мовчки покинула кабінет.

Промайнула думка викликати таксі, та в годину пік метро більш надійний транспорт. Ноги в руки і вперед, як то кажуть.

Ледь не розштовхуючи перехожих, я добігла до своєї вулиці за якихось тридцять хвилин. Запирхана, мокра і втомлена. А сповільнятись почала, тільки побачивши будинок.

Та по мірі наближення незрозуміле відчуття тривоги здіймалося у душі. Страх повністю сковував усі нутрощі. Навіть руки чомусь почали трястися, коли я діставала ключі, аби відкрити двері до під’їзду.

Ледь пересуваючи ноги, піднялася на свій поверх. На перший погляд все було в порядку. Та щойно я доторкнулась до ручки, як двері відчинилися. Замок хтось вибив.

Серце миттю впало в п’яти. Крижані пазурі жаху оповили мене.

Нехай це будуть звичайні грабіжники! Будь ласочка, нехай це будуть просто злодії. Втратити кілька нещасних тисяч, що лежали в заначці, не так страшно, як те, що мене могли знайти «брати».

З квартири ніяких шумів не доносилося. Намагаючись бути максимально тихою, я відкрила двері.

Всередині панував безлад. З верхніх поличок все було скинуто, одяг із шафи валявся по підлозі. Я зробила кілька обережних кроків до вітальні, вона ж спальня. І побачила на стіні напис. Здоровенними червоними літерами: «Ховайся, наволоч, ми знаємо, де ти».

Дихати! Треба дихати. Як вчив Тед. Рахувати до десяти.

Проклятий гарбуз! У мене не було стільки часу. Треба вшиватися звідси, поки вони не повернулися. Можливо, «брати» вже чекали біля під’їзду.

Я кинулася до пральної машинки, там я ховала свою сумку для втечі із заначкою та документами. І одночасно викликала таксі, особливо наголошуючи, що авто має зупинитися біля парадного.

Покидала квартиру швидко і озираючись на всі боки. На машину чекала у під’їзді поверхом вище, видивлялась у вікно й прислуховувалась до кожного шурхоту.

Серце стукало як шалене, а пелена страху затоплювала мозок.

Нарешті таксі з’вилося, але зупинилося трохи далі. Гарбузовий водій! Так важко було під’їхати?

Гарбуз із ним, треба вшиватися. Набравши побільше повітря в легені, я швидко спустилася сходами, з усієї сили штовхнула двері. На випадок, якщо за ними на мене чекали. І одразу хутко побігла до машини.

Здається, нікого поруч не було. Тепер залишилося визначитися, куди їхати.

Тед

Цілий день мене переслідувало дивне відчуття, яке постійно штовхало переконатися, що Рута тут. Хоча я й розумів: мені має бути байдуже до неї. Скільки я її знав? Дня три максимум. Смішно. Та й що взагалі їй могло загрожувати?

І тим не менш, я спеціально постійно проходив повз неї, аби переконатися, що дівчина нікуди не зникла. Та вона весь цей час старанно працювала.

В якийсь момент я все ж переконав себе, що тривога за неї – не більш, аніж наслідки майже безсонної ночі, і зосередився на роботі. Відірвався тільки ближче до шостої, аби перевірити, де Рута, адже незабаром виліт і якщо вона запрацювалась, то могла не встигнути заїхати додому по речі.

Та варто було побачити дівчину, як тривога оповила з головою новою хвилею.

Гарбуз! Не треба було її саму відпускати.

– Марино, – натиснув на телефоні номер власної приймальної, – нехай подають машину. Я вже їду.

Я і сам з радістю стрибнув би на водійське сидіння і помчав до Рути, та враховуючи втому, зараз це не найбезпечніше рішення. Не хотілося наражати дівчину на небезпеку лишень через свою нервозність.

– Вважайте зроблено, – Марина поклала слухавку.

Мені дуже з нею пощастило. Такі асистенти на вагу золота. Завжди спокійна, дуже кмітлива і, не менш важливе, без бажання потрапити в мою постіль. Взагалі у неї багато переваг, та зараз я міг думати лише про те, як приборкати незрозуміле почуття тривоги.

Машина з моїми речами була готова вже за кілька хвилин. Залишивши останні вказівки аудиторській команді, я з усіх сил стримувався аби не помчати униз.

Дорогою мене набрала Лея. На мить серце пропустило удар від усвідомлення: я геть за неї забувся! Всі мої думки сьогодні були про новеньку Руту.

У душі одразу здійняло голову розбурхане сумління.

Бісовий гарбуз! Ще ніколи я так сильно ніким не захоплювався. І кожну вільну хвилину намагався присвятити Леї. А тепер, коли нарешті знайшов її, отак просто забувся?

Прочистив горло, викликав ліфт і підняв слухавку:

– Так, Леє, – язик не повертався навіть жартома назвати її принцесою, як в дитинстві.

– Любий, а ми сьогодні кудись підемо? – солодко проспівала дівчина у слухавку. Настільки солодко, що аж занудило.

Та що зі мною?

Ліфт прибув, і я виставив ногу, аби двері не зачинилися і кабіна не уїхала. На жаль зв’язок всередині дуже кепський.

– Ні, вибач, у мене термінове відрядження. Вже прямую до аеропорту, тож навіть на хвилинку заїхати не вийде, – спробував сказати якомога м’якіше.

Дівчина на кілька секунд замислилася і підозріло радісно видала:

– Гаразд, тоді приємного польоту.

Та думати про її дивну поведінку часу не було, все середині квапило мене вперед.

– Дякую, – і я поклав слухавку, стрімко заходячи до кабіни.

За якихось п’ятнадцять хвилин ми вже під’їжджали до будинку Рути. Кирило завжди був вправним водієм і, що найкраще, мовчазним.

Перед під’їздом, куди вчора забігала дівчина, стояло таксі. Майже перед під’їздом, тому моєму водієві довелося зупинитися трохи раніше.

Я вискочив з авто, і якраз в цей момент, хтось з усієї сили жбурнув парадні двері. Рута. Я й не думав, що у неї стільки сили! Дівчина не озираючись стрибнула в таксі, і машина рушила.